Розділ 30

Сон Майри був глибоким і спокійним, наче вона пірнула в озеро, щоб нарешті змити з себе метушню минулих днів. Дівчина прокинулася не від шуму, а від відчуття незвичного тепла та спокою. За вікном уже панували густі вечірні сутінки, а в кімнаті жеврів магічний світильник.

Перше, що відчула Майра — міцну руку Сая, яка все ще спочивала на її талії, оберігаючи навіть уві сні. Вона лежала обличчям до нього, і її подих лоскотав його шию. У цьому напівзабутті вона не поспішала розплющувати очей, насолоджуючись миттю, коли не треба було бути ні «хранителькою ключів», ні «рудою відьмою», ні хлопчиком-пажем.

Сай прокинувся майже одночасно з Майрою — ельфійські чуття спрацювали миттєво. Він не відсторонився і не злякався цієї близькості. Його очі зустрілися з її поглядом. У них не було холодної рішучості чи іронії, а лише тиха, майже болюча ніжність.

Сай повільно підняв руку і кінчиками пальців провів по її щоці, заправляючи неслухняне руде пасмо за вухо. Його дотик був таким невагомим, що Майра затамувала подих, боячись порушити цю крихку тишу.

— Ти дивишся на мене так, наче я — привид, — тихо промовив він, не відводячи погляду. — Не бійся, я не покину тебе.

Майра накрила його долоню своєю, притискаючи її до своєї щоки. Її шкіра здавалася занадто гарячою поруч із його прохолодними пальцями.

— Кожен мій день тепер може бути останнім, Саю, — її голос ледь тремтів, але погляд був рішучим. — Я хочу прожити кожну хвилину. І зараз я не хочу бути рятівницею світу. Я хочу бути собою… З тобою.

Сай завмер. Його весь час таке серйозне обличчя, здригнулося.

— Ти знаєш, хто я, Майро. Я прожив три сотні років у битвах. Моє серце давно вкрилося шрамами. Я не той, хто може дати тобі спокійне життя.

— Мені не потрібен спокій, — вона подалася вперед, скорочуючи відстань між ними. — Мені потрібен ти. Раніше я думала, що моє майбутнє пов'язане із Себастіаном... з тим життям, яке ми планували. Але та Майра померла в ту ніч, коли потрапила до Перероджених. Себастіан — це моє минуле, прекрасне, але далеке, як зірка, що згасла. А ти... ти — моє теперішнє. Ти той, хто тримає мене за руку над прірвою.

Сай мовчав довгу мить, вдихаючи аромат її волосся. Його опір танув під щирістю її слів.

— Я ніколи не думав, що після всього побаченого зможу знову відчути щось, крім люті, — прошепотів він, і в його очах Майра побачила відображення власної пристрасті. — Але ти... ти спалахнула в моєму житті, як свічка в темряві. І я не хочу, щоб цей вогонь згасав.

Він обережно нахилився і торкнувся своїм чолом її чола.

— Ти впевнена? — запитав він, і в цьому питанні було все: повага до її вибору і прихований страх за неї.

— Більш ніж будь-коли, — відповіла вона.

Сай повільно нахилився ближче, і Майра відчула його прискорене серцебиття, яке в унісон відгукувалося в її грудях. Відстань між ними зникла, коли його губи нарешті торкнулися її — спершу обережно, майже нерішуче, наче він боявся зруйнувати її своєю силою. Але коли Майра відповіла, міцно обвивши руками його шию, ця стриманість рухнула.

Вони злилися в поцілунку, і це було схоже на феєрверк — яскраво, нестримно і незворотно. Це був поцілунок двох воїнів перед битвою, двох мандрівників на краю світу, які знайшли свій єдиний притулок одне в одному. Прірва років, що розділяла їх, зникла назовсім.

У цій тісній кімнаті вони віддали себе пристрасті без залишку. Сай торкався її з такою благоговійною ніжністю, наче вона була святинею, а Майра відповідала йому з відчайдушною сміливістю жінки, яка вирішила взяти від долі все, що їй належить. Вони не просто переступили межу — вони створили свій власний світ, де не було місця ні вампірам, ні радам, ні минулим клятвам. Тільки тепло шкіри, прискорене дихання і обіцянка, дана без слів: бути поруч до самого кінця.

Цей вечір став їхнім спільним таїнством. Сай, який довго жив на самоті, і Майра, чиє минуле життя пішло в небуття, знайшли одне в одному дім. Вони кохалися відчайдушно, як люди, що не мають завтрашнього дня, і з ніжністю, на яку здатне лише безсмертне серце.

Коли все втихло, вони лежали, переплетені руками й ногами, вкриті легкою ковдрою. Світло магічної лампи малювало на їхніх тілах химерні візерунки. Майра слухала спокійний ритм серця Сая і знала: що б не чекало на них за дверима цього будинку, тепер вони стали частиною одне одного.

Але саме в ту мить, коли світ звузився до відстані одного подиху, почувся делікатний, але наполегливий стукіт у двері. Чарівність моменту розбилася, як тонкий лід, повертаючи їх до реальності Орелії, де за кожним рогом чатувала смерть.