Розділ 27

Сай розвернув коня праворуч, подалі від наїждженого тракту, в бік скелястих терас, що стрімко спускалися до річки.

— Нам доведеться залишити коней у печерах біля берега, — промовив він, уважно оглядаючи схили. — В Орелію ми зайдемо з води. Там є старі рибальські тунелі, якими користуються контрабандисти. Якщо пощастить, ми прослизнемо раніше, ніж нас помітять слідопити.

Майра подивилася на свої тремтячі руки.

— А якщо нас вже чекають в місті?

— Тоді тобі доведеться згадати все, чому я вчив тебе вчора, — Сай глянув на неї через плече, і в його погляді на мить зблиснула іскра підтримки. — І не бійся використовувати свою магію, якщо справа дійде до краю.

Вони почали рух до берега. Скелі тут були вкриті слизьким мохом, а шум річкових порогів ставав дедалі гучнішим, заглушаючи навіть звук власного дихання.

Спуск до річки виявився крутішим, ніж здавалося з пагорба. Сай впевнено вів коней під вуздечки, вибираючи шлях між слизьким камінням та густими чагарниками дикого терну. Нарешті вони дісталися глибокої розщелини, схованої за завісою в’юнких рослин.

— Тут вони будуть у безпеці, — тихо сказав ельф, прив’язуючи коней до міцного коріння. — Ми не можемо тягнути їх у місто, вони занадто примітні.

Майра, поправивши свій капелюх і мішкуватий одяг, який приховував її дівочу постать, мовчки кивнула. В образі хлопчика вона почувалася ніяково, але розуміла, що це її єдиний шанс не привертати зайвих поглядів.

Сай з Майрою пішли вздовж берега, поки не вперлися в низьку кам’яну арку, що йшла глибоко під стіни міста. Це був вхід у старі дренажні тунелі, якими десятиліттями користувалися ті, кому закон був не до вподоби.

В середині пахло сирістю та тванню. Смолоскип у руці Сая вихоплював із темряви осклизлі стіни. Невдовзі шлях їм перегородили важкі залізні ґрати, біля яких на ящиках сиділи четверо чоловіків. Виглядали вони загрозливо: пошматований одяг, брудні обличчя та іржаві, але гострі шаблі на поясах.

— Куди це ми зібралися? — прохрипів ватажок, кремезний чоловік із заплилим оком. — Тунель платний, хлоп’ята.

Сай зробив крок уперед. Його обличчя було приховане каптуром, але голос звучав ввічливо і спокійно.

— Нам потрібно пройти в місто. Ми не хочемо неприємностей.

Він дістав із калитки золоту монету і кинув її на ящик. Золото тьмяно блиснуло в світлі вогню. Контрабандист схопив монету, спробував її на зуб і гидко вищирився.

— Один золотий? За ельфа та його цуценя? — він кивнув на Майру. — Малувато буде. Знаєш, що я думаю? Ми заберемо все твоє золото, твої мечі та твоєі життя. А пацана продамо на ринку праці — за такого симпатичного малого дадуть непогану ціну.

Майра відчула, як холодний піт проступив на спині, а магія у грудях тривожно здригнувся. Але Сай навіть не поворухнувся.

— Я прошу востаннє, — промовив ельф крижаним голосом. — Відчиніть ворота.

— А то що? — зареготав бандит, оголюючи ніж.

Терпіння Сая скінчилося миттєво. Майра навіть не встигла помітити, як він вихопив меч. Рух був настільки швидким, що здавався розмитою тінню. Перший бандит скрикнув, коли клинок Сая розпоров йому передпліччя, змусивши випустити шаблю. Другий — полетів на землю зі зламаною щелепою. Ще за мить Сай опинився біля ватажка. Він не вбивав — він діяв хірургічно точно, лишаючи лише глибокі подряпини та забої, яких було достатньо, щоб паралізувати волю до опору.

Ватажок заціпенів, відчувши холодне лезо ельфійського меча біля свого горла. Його спільники стогнали на підлозі, тримаючись за рани.

— Ти... ти що таке? — прохрипів бандит, дивлячись у розлючені очі ельфа, що спалахнули сріблом у темряві.

— Я — твоя найгірша помилка за останні роки, — прошепотів Сай. Він злегка натиснув мечем, змушуючи чоловіка задерти голову. — А тепер поверни мені плату за прохід. Я не плачу тим, хто не тримає слова.

Тремтячою рукою контрабандист заліз у кишеню і витяг ту саму золоту монету. Сай забрав її, крутнув у пальцях і сховав у сумку.

— Геть звідси, поки я не вирішив, що шрамів на ваших тілах недостатньо для науки, — кинув він.

Бандити, штовхаючи один одного і перечіпаючись, кинулися геть з тунелю, подалі від розлюченого воїна.

Сай зітхнув, обтер меч і сховав його в піхви. Він повернувся до Майри, яка все ще стояла, притиснувшись до стіни. Його погляд знову став спокійним.

— Йдемо. Вони не повернуться. А золото нам ще знадобиться в місті.

Майра лише кивнула, намагаючись втихомирити серцебиття. Вона вкотре переконалася: за маскою ввічливого мандрівника в Саєві ховався хижак, якого краще не дратувати.