Розділ 24

Сай прокинувся від того, що в печеру пробилося перше ранкове світло — тонка золотава смуга розрізала напівтемряву крізь листя плюща. Першим почуттям був не біль, а дивне, незвичне тепло, що огортало його з боку спини. Він завмер, не розплющуючи очей, намагаючись зорієнтуватися.

Пам'ять поверталася уривками: бій, крижаний холод у боці, печера... і Майра.

Він обережно повернув голову. Дівчина спала, тісно притиснувшись до нього. Її дихання було тихим і рівним, лоб торкався його плеча, а одна рука невідомо як опинилася на його грудях, наче вона намагалася втримати його навіть уві сні. Сай відчув, як серце калатнуло сильніше — не від страху, а від того, наскільки беззахисним він зараз був. І вона теж.

Він обережно спробував поворухнутися. Біль у боці все ще був присутній, але він уже не був тим смертельним холодом, що сковував тіло вночі. Ельфійська регенерація витягувала залишки магічної отрути.

Сай дивився на Майру. У м'якому світлі світанку її обличчя здавалося зовсім юним і неймовірно красивим. На пальцях дівчини Сай помітив дрібні подряпини — мабуть, від гілок та каміння, поки вона облаштовувала їхній побут.

Ельф обережно відсторонився, намагаючись не розбудити її. Проте, щойно тепло його тіла зникло, Майра здригнулася. Її вії затріпотіли, і вона розплющила очі. Кілька секунд вона дивилася на нього нерозуміючим поглядом, а потім, згадавши все, різко сіла.

— Ти... ти прокинувся? — її голос був хрипким від сну. Вона ніяково поправила волосся. — Як твоя рана? Тобі не холодно?

Сай сів, стримуючи стогін. Його погляд був серйозним, без тіні іронії чи роздратування.

— Зараз мені значно краще, ніж мало б бути, — відповів він тихо. — Ти зігрівала мене всю ніч?

Майра почервоніла, відводячи погляд на згасле вогнище.

— Насправді, мені ніде було спати, та і ти тремтів... А тепло іншої людини — найкращі ліки від ознобу.

Сай промовчав, але в його очах щось змінилося. Він спробував сісти рівніше, і Майра кинулася йому допомогти, але він зупинив її твердим жестом.

— Ні. Тепер я сам. Допоможи мені перевірити пов'язку. Якщо під нею немає синяви — ми зможемо виїхати вже за годину.

— Може, варто ще залишитися тут, хоча б на трохи?

— Тут небезпечно, я впевнений, що нас вже розшукує новий загін вампірів. Але в цей раз їх буде більше, адже вони врахують ще і тебе.

Майра обережно наблизилася до Сая і почала розмотувати бинти. Її пальці злегка тремтіли, коли вона знімала останній шар тканини, просочений маззю та темною кров'ю. Сай раптом завмер, а його брови злетіли вгору.

На боці залишився лише тонкий рожевий шрам, оточений ледь помітною жовтизною. Сині «павутинки» магічного льоду, які ще вночі здавалися смертельними, зникли безслідно.

— Цього не може бути, — здивовано прошепотів він, обережно торкаючись власної шкіри кінчиками пальців, ніби не вірив власним відчуттям. Він різко підняв погляд на Майру. — Тіло ельфів загоюється швидко, але не настільки. Лід мав виходити ще кілька днів… Можливо, це пов’язано з твоєю магією.

Дівчина розгублено кліпнула.

— Але як? — її голос здригнувся. — Я не користувалася нею. Я просто… просто намагалася тебе зігріти.

— Я не знаю, — Сай піднявся, на мить скривився від залишкового болю, але його рухи вже були чіткими. Він підійшов до неї впритул, вдивляючись у саму глибину її зіниць. — Але ти точно не схожа на інших.

— А є ще такі як я? — Майра затамувала подих.

Сай на мить відвів погляд. Його обличчя наче скам’яніло, а щелепи щільно стиснулися.

— Були, — коротко кинув він, повертаючись до своїх саквів.

— Тобто? — дівчина рушила за ним, відчуваючи, як спиною пробіг холодок.

Ельф різко смикнув ремінь сумки, перевіряючи кріплення.

— Вони всі загинули, — він сказав це так сухо, наче констатував факт про погоду, але пальці, що занадто сильно стиснули шкіру ременя, видавали його. — Я не завжди був таким справним у бою зі Жнецями, і не завжди встигав захистити носіїв Ключів.

Майра зупинилася як укопана.

— Я нічого не розумію, Саю! Ти казав, що тобі не подобається ситуація, де вампіри грають не за правилами. 

— Я тобі не збрехав.

— Але ти ціленаправлено шукаєш таких як я! Для чого?

Сай крутнувся на п’ятах. Його ніздрі роздувалися, а в погляді читалося роздратування навпіл із глухим болем.

— Зараз немає часу на балачки! — відрізав він, вказуючи на вихід із печери, де вже розвиднілося. — Кожна хвилина тут наближає нас до зустрічі з вампірами. Якщо не хочеш померти, живо збирай речі. Сідлаємо коней і гайда!

Він не став чекати на її відповідь, схопив сідла й попрямував до коней. Майра бачила, як напружена його спина. Сай не став замітати сліди — він знав, що вампіри-слідопити все одно знайдуть обрізані кущі чагарників і здогадаються, що втікачі ночували у печері. Єдиною стратегією тепер була швидкість.

За чверть години вони вже виїхали з гроту.

— Куди ми прямуємо? — запитала Майра, намагаючись не відставати від ельфа, який впевнено вів коня крізь густі хащі підніжжя.

— На південний схід, до Орелії, — кинув він через плече. — Це місто на межі з нашими землями. Там людська влада, але ельфійський вплив достатньо сильний, щоб ми могли заховатися на день-два. До нього дві доби шляху, якщо не будемо робити довгих зупинок.