Розділ 23

Шлях крізь нічні передгір'я здавався Майрі нескінченним. Повітря навіть уночі залишалося теплим і пахло сухою травою та нагрітим камінням. Сай мовчав, низько схилившись до гриви коня. Лише те, як він судомно вчепився в поводи, свідчило, що він ще тримається за свідомість.

Коні нарешті винесли їх до стрімкого скелястого виступу, густо порослого ліанами та диким виноградом.

— Майро, ми вже на місці, — важко дихаючи, прошепотів Сай.

Вхід до печери був прихований природною завісою з витких рослин. Це був високий скелястий грот, що йшов глибоко в надра гори. Майра запалила маленький каганець і за віжки завела коней всередину — високе склепіння дозволяло тваринам вільно пройти. В глибині панувала приємна прохолода, а зі стіни в невелику кам'яну заглибину стікала тонка цівка джерельної води, наповнюючи сховище ледь чутним дзюрчанням.

Допомігши Саєві злізти з коня і дістатися сухого піщаного кутка, Майра заходилася облаштовувати місце для ночівлі. Вона не ризикнула відходити далеко, тому нарізала оберемок великого листя чагарників, що росли неподалік, і вистелила ними долівку. Зверху накрила їхніми дорожніми плащами, створивши м'яке ложе. Сай ліг на підстилку, важко відкинувши голову назад.

— Коні... — прохрипів він, вказуючи на воду.

— Я подбаю про них, — заспокоїла його Майра. — Краще скажи, чим я можу тобі допомогти?

— Розпали багаття.

Майра почала зносити сухе гілля на купу прямо посеред гроту, але Сай зупинив її слабким порухом руки.

— Не тут... — він вказав пальцем у бік дальньої стіни, де скеля утворювала нішу. — Якщо розпалиш посеред печери, дим заповнить усе склепіння. Ми задихнемося швидше, ніж нас знайдуть вампіри. Коні почнуть нервувати...

Майра завмерла з оберемком хмизу. Про таку просту річ вона навіть не подумала.

— Шукай місце, де на камінні є стара кіптява. Там має бути осередок. Природна розщелина вгорі спрацює як димохід.

Дівчина підійшла до вказаного місця. Справді, у кутку каміння було помітно темнішим, а вгорі зяяла вузька тріщина, крізь яку проглядало нічне небо. Вона перенесла гілки туди й обклала майбутнє вогнище колом із пласких каменів.

— Отак... добре, — видихнув Сай. — Тепер постав казанок з водою на край каміння. Потрібно промити і прогріти рану. В моїх саквах є тканина, бинти. Візьми. А ще знайди мазь у синій баночці.

Поки вода грілася, Майра зайнялася конями. Лагідно погладжуючи їх по вологих шиях, вона розстебнула попруги та зняла важкі сідла. Тварини з полегшенням струснули гривами. Дівчина витерла їм спини пучками сухої трави, щоб вони не застудилися на протягу, і лише після цього дозволила підійти до кам'яної чаші з водою.

Коли вона повернулася до Сая, вода вже була достатньо гарячою. Майра обережно розрізала його сорочку. Рана була неглибокою, краї плоті вже не кровоточили. Вони стали білими, мов вкриті інеєм, а навколо розходилися синюшні вени, що пульсували холодним світлом. Від рани віяло таким морозом, що в Майри замерзли кінчики пальців.

— Що це? — прошепотіла вона з острахом. — Це не схоже на звичайний поріз.

— Магічний лід... — видихнув Сай, здригаючись від ознобу. — Він заморожує кров. Моя регенерація не спрацює, поки лід усередині.

Дівчина дістала полотно із саквів ельфа і відірвала кілька клаптів. Одним обмила присохлу кров, а інші, змочені в гарячій воді, почала прикладати до павутини вен. Сай зціпив зуби, терплячи біль. Коли вода в казанку остигала, вона знову її підігрівала, повторюючи все спочатку, аж поки сині вени не почали світліти.

— Тепер мазь, — прохрипів Сай. — Нанось її густо... вона витягне залишки чарів. А потім забинтуй. Дуже туго. І дай мені ковдру. Мені потрібне тепло.

— Ти добре справилася, — промовив він, коли Майра закінчила.

Сай виглядав абсолютно виснаженим. Його очі заплющилися, а дихання стало важким. Лихоманка все ще трусила його тіло, попри те, що лід відступив. Майра деякий час сиділа нерухомо, прислухаючись до нічних звуків. Її власний шлунок болісно стиснувся.

Переконавшись, що ельф заснув, вона знову зазирнула до його сумок. Знайшла полотняний згорток з черствими сухарями та в’яленим м'ясом. Довго жувала їжу, запиваючи теплою водою.

Коні вже дрімали біля джерела. Багаття прогоріло до вугілля, віддаючи м’яке тепло камінню. Сая все ще пересмикувало від ознобу — однієї ковдри було замало. Майра зрозуміла, що окремого місця для сну в неї немає, та й залишати ельфа в такому стані не можна. Вона обережно примостилася на краєчку підстилки й притулилася до спини Сая, намагаючись зігріти його своїм теплом.

У печері панувала тиша, порушувана лише дзюрчанням води та тихим сопінням тварин. Майра дивилася на каганець, що повільно згасав, поки сон нарешті не зморив і її.