Розділ 20

Майра нарешті заснула. Її сон був густим і солодким, як патока, — і тим страшнішим, коли перетворився на кошмар. Дівчині привидівся залитий сонцем сад у графському маєтку. Себастіан тримав її за руки, обіцяючи, що їхнє весілля буде пишним. Він уже не був хворим — рум’янець повернувся на його обличчя. Майра так хотіла його поцілувати, та раптом сонце згасло. Небо затягло темними хмарами, тіні дерев подовжилися, витончилися й стали гострими, мов леза.
З нізвідки виринули Жнеці.

Себастіан кинувся вперед, намагаючись закрити її собою, але потвори пройшли крізь нього, мов крізь дим, роздираючи його тіло. Її коханий помирав у жахливих муках, а вона не могла нічого вдіяти.

— Себастіане! — Майра підхопилася на місці, і її крик розірвав передсвітанкову тишу яру.
Вона задихалася, обличчя було мокрим від сліз. Сай миттєво опинився поруч. Він нічого не питав — просто притягнув її до себе, міцно обійняв і почав повільно погойдувати, мов малу дитину. Його плащ пахнув дорожнім пилом і холодною ніччю, але в цих обіймах Майра вперше відчула себе в безпеці.
— Тихше, Майро… це лише сон. Дихай глибоко, — шепотів він їй у маківку.
— Жнеці вбили його… — схлипувала вона, зариваючись обличчям у його плече.
— Це був лише сон.
— Я хочу повернутися додому, Саю. Там на мене чекають! Графиня обіцяла весілля… ми з її сином Себастіаном кохаємо одне одного. Вона сказала, що в обмін на ліки для нього я маю певний термін служити новим панам, а потім, коли повернуся… буде все добре.

Сай раптом завмер. Він відсторонив її від себе, тримаючи за плечі, і змусив поглянути собі в очі. У його погляді не було жалю — лише гірка, гостра, як бритва, правда.
— Майро, — його голос звучав суворо. — Твоя графиня знала, що це дорога в один кінець. Жертви Малхору ніколи не повертаються. Ніколи. Вона збрехала тобі про весілля лише для того, щоб ти пішла до лап вампірів добровільно, без зайвого галасу. Ти для неї була товаром. Від самого початку.

Майра й сама це розуміла, але десь у глибині душі ще жевріла остання надія, що все було не так. Тепер вона згасла, і дівчину почав бити сильний озноб. Слова ельфа вдарили боляче. Світ, який вона так відчайдушно тримала в пам’яті, розсипався, мов попіл.

Сай зрозумів, що це не застуда — це нервовий зрив від усього пережитого. Він мовчки подав їй чашку з холодним відваром трав.
— Випий. Будемо скоро їхати. Минулого більше немає, Майро. Є тільки шлях попереду.
Вони нашвидкуруч поснідали черствим хлібом із сиром і вирушили в дорогу. По обіді ліс розступився. Майра з Саєм виїхали на широкий тракт, що вів до Каранчая.

Місто зустріло їх не просто гамором, а справжнім виром життя, від якого у Майри пішла обертом голова. Каранчай нагадував строкатий килим, зітканий із розкоші та бруду. Повітря було настільки густим від пахощів, що його, здавалося, можна було куштувати: аромат м’яса на вертелах змішувався з прянощами та свіжою випічкою.

Майра з подивом спостерігала за натовпом. Поважні вампіри в дорогому вбрані гордовито проходили повз суворих ельфів-воїнів. Ті трималися осібно, поклавши руки на ефеси довгих мечів, а їхні погляди були гострими та спостережливими. Люди — ремісники й торговці — заповнювали кожен вільний клаптик простору, викрикуючи ціни, розмахуючи яскравими тканинами та демонструючи глиняний посуд, вкритий глазур’ю.

З боку центральної площі долинав енергійний ритм барабанів і високі ноти сопілок. Там, на імпровізованій сцені з возів, розгорнулося справжнє свято. Ляльковий театр зібрав навколо себе величезний натовп — і діти, і дорослі, затамувавши подих, дивилися, як маріонетки розігрували давню легенду про створення світу. Лялька-Дракон вивергала магічні іскри, а маленька фігурка ельфа-героя відбивалася від неї дерев’яним мечем під гучний регіт та оплески.

— Обережно, Май, — тихо нагадав Сай, вириваючи дівчину із заціпеніння.

Він упевнено вів коня, прокладаючи шлях крізь натовп. Поруч проїхала відкрита карета, запряжена парою чорних, як ніч, коней. Усередині сиділа молода вампіреса з мереживним віялом біля обличчя. На мить її холодний, оцінювальний погляд зупинився на Саю та Майрі, та в цій штовханині вони залишилися лише двома випадковими подорожніми — суворим ельфом-найманцем і його непоказним замурзаним сажею служкою.

На сусідній вулиці вуличні акробати підкидали в повітря палаючі смолоскипи, малюючи вогняні кола на тлі синього неба. Кожна іскра нагадувала Майрі про її власну силу, що дрімала під сорочкою.
Сай зупинився у дворі таверни «Дика качка» і наказав Майрі спішитися. Вони закинули на плечі похідні мішки й віддали коней служці, який за срібник пообіцяв їх почистити, напоїти й нагодувати.

Таверна була галасливою й набитою людом по саму зав’язку. Величезний зал тонув у димі люльок, запаху розлитого елю та гомоні десятків голосів. Важкі дубові столи ломилися від страв, а молоді подавальниці спритно лавірували між витягнутими ногами відвідувачів. Усіх тут об’єднувало одне — голод.
Сай вибрав стіл у дальньому кутку, подалі від каміна й цікавих очей. За кілька хвилин перед ними з’явився справжній обід мандрівника: печена баранина, рясно присипана гірськими травами, золотиста картопля з розтопленим маслом, квашена капуста і теплий пишний хліб.

Попри пережитий зранку жах, Майра їла з жадібністю, якої сама від себе не чекала. Смак соковитого м’яса й терпкого ягідного морсу повертав відчуття реальності. Сай їв мовчки, час від часу кидаючи насторожені погляди на двері, але згодом його рухи стали спокійнішими.
Після обіду вони піднялися до кімнати — просторої й чистої, з двома ліжками та широким вікном на внутрішній дворик. Невдовзі двоє дужих слуг занесли велику дерев’яну баддю й поставили її за ширмою, наповнивши гарячою водою, від якої здіймалася густа пара.

Коли двері зачинилися, Сай кивнув на баддю.

— Це для тебе, Майро.
Очі дівчини радо заблищали. Вона схопила велике простирадло, що залишили слуги, і притиснула його до грудей.
— А ти? Хіба не хочеш освіжитися після дороги?
— Я скористаюся міськими лазнями. Не переймайся.