Розділ 19

Вони зупинилися на невеликій галявині, затиснутій між кривими стовбурами старих дерев. Ліс навколо здавався густим скопищем тіней.

Сай мовчки спішився і почав збирати сухий хмиз. Саму ж дівчину била дрібна дрож. Вона стояла посеред галявини, обхопивши себе руками, відчуваючи, як знаки на грудях пульсують у такт її переляканому серцю. Кожен шелест листя здавався їй кроками переслідувачів.

— Заспокойся, — кинув Сай, скидаючи купу гілок у центр галявини. — Твоя паніка зараз небезпечна.

Він нахилився, щоб розпалити вогнище кресалом, аж раптом десь зовсім поруч, у чорній хащі, пролунав різкий, пронизливий крик. Чи то нічний птах, чи то звір, що потрапив у капкан, але звук був настільки болісним, що Майра здригнулася, як від удару струмом.

— Ой! — вигукнула вона, різко змахнувши рукою в бік вогнища.

З кінчиків її пальців зірвалася яскрава фіолетова іскра. Вона пролетіла повітрям, наче маленька комета, і врізалася прямо в купу хмизу. Миттєво спалахнуло високе, неприродно яскраве полум'я, яке з тріскотом кинулося вгору.

Сай завмер. Його обличчя в спалаху магічного вогню здалося блідою маскою.

— Це триндець! — процідив він крізь зуби, і в його голосі Майра почула справжній жах. — Майро, на дерево! Швидко! Лізь якомога вище і не рипайся!

Дівчина не стала нічого запитувати. Вона вхопилася за нижню гілку старого дуба і з відчаєм, якого не знала раніше, подряпалася вгору. Щойно вона завмерла на висоті трьох людських зростів, простір навколо галявини раптом затремтів, наче розпечене повітря над багаттям.

А потім ліс розірвало нелюдське виття. Відчуття було, наче метал шкребе по оголених кістках.

З гущавини, прямо крізь щільні кущі, випірнули дві потвори. Вони не бігли — вони пливли над землею, наче згустки живої пітьми. Високі, неприродно худі фігури в лахмітті, що колись було плащами. Замість облич у них були білі гладкі маски з вузькими прорізами, з яких витікав фіолетовий дим. Замість пальців — довгі кістяні леза, що світилися тим самим кольором, що й мітки Майри.

Монстри навіть не подивилися на Сая. Вони відразу кинулися до дерева, на якому ховалася дівчина, відчуваючи її магію, як голодні вовки відчувають кров.

— Сюди, виродки! — вигукнув Сай.

Він вихопив два мечі. У ту ж мить сталь у його руках спалахнула рівним фіолетовим світлом, розрізаючи морок. Сай кинувся на переріз першій потворі.

Розпочався танець смерті. Монстри рухалися неймовірно швидко, розмиваючись у повітрі чорними плямами. Їхні кістяні леза зі скреготом вдарялися об мечі ельфа, викрешуючи іскри. Майра, заціпивши пальці на гілці, спостерігала зверху, як Сай кружляє між ними. Він був схожий на сріблясту блискавку. Один із монстрів збив ельфа з ніг, заносячи лезо для удару, але Сай перекотився і потужним ударом знизу вгору розтяв потвору від паху до плеча.

Замість крові зі Жнеця вирвався потік фіолетового попелу. Сай не зупинявся. Другий монстр спробував стрибнути на дерево, але ельф у високому стрибку наздогнав його в повітрі. Один короткий, точний помах — і голова потвори відокремилася від тіла.

Обидва чудовиська з шипінням розсипалися в попіл, залишаючи після себе лише запах озону та горілої вовни. Сай важко дихав, його мечі повільно згасали.

— Злізай! — крикнув він, дивлячись у темряву лісу. Його очі світилися диким вогнем. — Вшиваємося звідси, поки інші не з'явилися на цей спалах. Пошукаємо нове місце.

Майра, тремтячи всім тілом, почала спускатися. Коли її ноги торкнулися землі, вона ледь не впала — коліна були як ватяні. Сай миттєво опинився поруч. Він міцно підхопив її в обійми, на мить притиснувши до себе, і Майра відчула, як шалено б'ється його серце під курткою.

Ельф підсадив її на коня, застрибнув на свого, і вони рвонули з місця, не розбираючи дороги.

Тільки через годину шаленої скачки, коли дерева трохи розступилися, вони зупинилися в густому яру. Сай запалив невеликий ліхтар і підвісив його на суху гілку. Світло було тьмяним, але воно здавалося найнадійнішим у світі. Ельф швидко розпалив багаття і підвісив казанок з водою і травами. Він мав якнайшвидше дати дівчині заспокійливого відвару.

Поки той готувався, Сай дістав з похідного мішка вовняну ковдру і віддав Майрі.

— Закутайся, так затишніше буде спати.

— Дякую. Хто... хто це були? — ледь чутно запитала Майра, сповзаючи на землю. Її голос зривався.

Сай втомлено опустився на коріння дерева. Він витер лоба рукою, на якій ще виднілися сліди фіолетового попелу.

— Жнеці Малхора, — відповів він. — Гончаки Каменя, що не знають жалю, не знають втоми. Вони прийшли, бо відчули сплеск твоєї магії.

Світло ліхтаря та вогнища тьмяно вихоплювало з темряви втомлене обличчя Сая. Він притулився спиною до дерева і почав повільно витирати леза своїх мечів шматком замші. Майра сиділа навпроти, обхопивши коліна руками, намагаючись заспокоїтися.

— Ти обіцяв розповісти, — тихо промовила вона, дивлячись на те, як фіолетовий попіл на траві поступово тане, не залишаючи слідів.

Сай підняв на неї важкий погляд. У його зіницях все ще відбивалося те холодне сяйво, яким щойно палала сталь.

— Жнеці — це не живі істоти, Майро. Це тіні, створені самим Каменем. Коли хтось викрадає силу Малхора — чи то через невдалий ритуал, чи так, як ти, — Камінь породжує цих гончаків. Вони не мають душі, не мають власної волі. У них лише одне завдання: знайти магічний слід і випалити його разом із носієм.

Він нахилився вперед, і його голос став низьким, майже загрозливим.

— Твій сьогоднішній «феєрверк»... ти навіть не уявляєш, наскільки це було небезпечно. Кожен такий сплеск твоєї магії — це як крик посеред нічного лісу. Для жнеців ти зараз світишся в темряві, як вогнище на вершині гори. Вони відчувають твій страх, твою невпевненість і головне, твою силу.

— Я не хотіла... я просто злякалася, — Майра опустила голову, відчуваючи, як на очі накочуються сльози. Сай встав, налив у горнятко відвару і передав Майрі.