Розділ 17

Ельф зник за гобеленом, щоб Майра могла спокійно переодягнутися. Дівчина скинула вбрання вампіра. Новий одяг пахнув сухою травою та задавненим пилом. Шкіряні штани виявилися завеликими, але міцний пасок допоміг зафіксувати їх на стегнах. Щільна полотняна сорочка, груба на дотик, надійно приховала тіло до самого горла, наче панцир. Зверху Майра накинула суконний жилет і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти калатання серця.

Майра заховала гаманець Маркенштейна за пазуху, взула зручні черевики і позвала Сая. Ельф зиркнув на неї з-під насуплених брів, і в його очах промайнуло щось схоже на коротке схвалення.

— Тепер волосся, — кинув Сай, не відриваючи погляду від дівчини. — Твоя руда грива — це наче червона ганчірка для бика. Сховай його під капелюх, але спершу…

Він підійшов до неї швидким, котячим кроком, тримаючи в руці кинджал. Майра мимоволі напружилася, її пальці судомно стиснули краї жилетки. Сай діяв без жалю: різкий помах леза — і більша частина її коси, яка була справжньою гордістю, впала на брудну підлогу. Майра відчула дивну легкість у потилиці й щем у грудях. Ельф вправно підібрав решту пасом і заштовхав їх під глибоку полотняну шапку.

Сай дістав із печі дрібку чорної сажі й грубими мазками провів по її ніжних щоках та переніссю.

— Подивися, — він показав їй дзеркало, що взяв у вбиральні.

Майра ледь не скрикнула. Звідти на неї дивився незнайомий хлопчисько: замурзаний, гостроносий, із великими переляканими очима. Від тендітної дівчини не залишилося й сліду.

— Тепер ти точно Май, мій помічник, — Сай накинув на плечі свій дорожній плащ. — І пам’ятай: ти німий. Нехай це буде твоєю легендою. Мовчи, навіть якщо тобі прищемлять пальці, інакше голос видасть тебе швидше, ніж ці знаки.

— Коли я тікала, то вкрала у вампіра гаманець, — раптом промовила Майра. Вона засунула руку під сорочку, дістала важкий шкіряний мішечок і протягла Саю. — Ось. Хай буде у тебе.

Ельф здивовано підкинув гаманець на долоні. Його брови злетіли вгору. Він висипав вміст на дерев'яний стіл — золоті монети зазвеніли, розкочуючись по стільниці.

— Ого, майже тридцять золотих... — Сай примружився. — Вистачить, щоб купити коня, і ще залишиться на добру зброю. Ти вмієш їздити верхи?

— Так, досить непогано, — Майра впевнено кивнула, хоча коліна все ще трохи тремтіли.

— Це ж чудово! — вигукнув ельф, і на його обличчі вперше з'явилася справжня азартна напівпосмішка. Він згріб одяг вампіра разом із відрізаним волоссям Майри і жбурнув їх у вогонь печі. — Гляди, щоб усе згоріло до попелу. Я сходжу в місто, прикуплю тобі жеребця. Не сумуй.

Минуло дві години напруженого очікування, перш ніж Сай повернувся. Він виглядав задоволеним і ледь захеканим.

— Купив пиріжків, — він віддав дівчині паперовий згорток. — По дорозі до конюшні перекусимо. Ходімо, Майро. Час не на нашому боці.

Він підійшов до дальнього кутка підвалу, де за стелажем із порожніми пляшками ховався прихований важіль. З глухим, болісним скреготом частина стіни від'їхала вбік, відкриваючи зів вогкого тунелю.

— Підемо сюдою, щоб не світитися перед вартою на центральних вулицях, — прошепотів Сай. — Дай мені пару пиріжків і намагайся не відставати.

Вони занурилися в задушливу темряву. Майра чула лише власне перелякане дихання та розмірені, майже беззвучні кроки Сая. Тунель тиснув на плечі, по стінах стікала слизька вода, а десь вдалині огидно пищали щури. Щоб не думати про них, вона з’їла весь перекус.

Через пів години, які здалися Майрі вічністю, вони почали підійматися дерев'яними сходами, що скрипіли під ногами. Сай обережно, дюйм за дюймом, підняв люк. В очі вдарило яскраве, майже болюче, сонячне світло.

Вони опинилися на задньому дворі занедбаної конюшні на околиці міста. Повітря тут було солодким, із присмаком лісу.

— Коні чекають, — коротко кинув Сай.

У конюшні було напівтемно і пахло гноєм та сіном. Там стояло двоє коней: високий вороний красень Сая, і непоказна сіра кобилка.

— Сідай у сідло, — наказав ельф. — Поводься природно. Ти — просто служка, що дбає про коня пана. І не дивися нікому в очі.