Глава 16

— Вставай, Майро. Пора снідати. Сонце вже давно над обрієм.

Голос Сая був рівним і спокійним, але він вирвав Майру з глибин сну. Вона здригнулася, різко відкрила очі й побачила над собою обличчя ельфа. У тьмяному світлі каганців його гострі риси здавалися не такими суворими, а сріблясте волосся було зібране у тугий вузол.

Майра сонно потерла очі, намагаючись згадати, де вона. Спогади про втечу, цокіт копит і фіолетове сяйво знаків миттєво повернулися, змушуючи серце битися швидше.

— Доброго ранку, — прохрипіла вона, сідаючи на ліжку. Погляд зупинився на Саєві, і дівчина раптом відчула гостру ніяковість. — Мені... мені треба... ну, вийти. Де тут убиральня?

Ельф ледь помітно всміхнувся кутиком губ, наче чекав на це запитання. Він підійшов до стіни і відхилив один із важких гобеленів, за яким відкрився вузький прохід у глиб підземелля. Сай простягнув їй невеликий каганець із тьмяним вогником.

— Йди цим коридором, далі побачиш двері. Все необхідне там є. Можеш навіть освіжитися, я приніс чисту воду.

Майра вдячно кивнула, взяла каганець і швидко зникла за гобеленом. Прохолода від кам’яних стін допомогла остаточно прокинутися. Там справді виявилася невелика ніша з усім приладдям. Вмиваючись прохолодною водою, Майра довго дивилася на своє відображення в невеликому дзеркалі. Вона виглядала виснаженою, але в очах з’явився вогник, якого не було в неволі. Мітки на грудях більше не палали — вони лише ледь помітно сіріли на шкірі, наче старі шрами.

Коли дівчина повернулася до основної кімнати, аромат, що витав у повітрі, змусив її шлунок зрадницьки стиснутися. На масивному дерев’яному столі вже панував справжній бенкет. Сай часу не гаяв: посеред столу стояв казанок, з якого пахло наваристим м’ясним рагу з травами. Поруч лежав свіжий хліб із хрусткою скоринкою, кілька варених яєць, яблука, сир і — те, що здалося Майрі справжнім дивом — пиріг із вишнями, посипаний цукром. На пічці вже парував казанок із запашним відваром.

— Ти... ти все це купив і приготував сьогодні вранці? — Майра зупинилася біля столу, не вірячи своїм очам.

— У Нижній Гавані можна дістати все, якщо знаєш, кому платити, — відповів Сай, розливаючи відвар по чашках. — Сідай. Тобі потрібні сили. Він підсунув їй тарілку з рагу, і Майра, забувши про всі правила етикету, взялася до їжі. Кожен шматочок м'яса здавався неймовірним.

— Смачно... — проковтнула вона, відламуючи шматок теплого хліба.

Ельф усміхнувся. Він швидко поїв, а потім взяв яблуко і почав його повільно чистити довгим ножем. 

— Я дізнався, що варта шукає дівчину в одязі вампіра. Сьогодні ми маємо змінити твою подобу, перш ніж вийдемо до людей.

 Але поки ти снідаєш, я розкажу тобі дещо.

Сай віддав яблуко Майрі. Його погляд став настільки важким, що дівчина мимоволі затамувала подих.

— Ти хочеш знати, що це за мітки на тобі, — не запитав, а ствердив він. — Ці знаки — це можливість володіти магією стихій. В тебе їх чотири, отже: вогонь, вода, земля, повітря. Але я їх називаю ключами.

Майра нахмурилася, знову торкнувшись рукою грудей.

— Ключі? Ти кажеш про них, наче про щось матеріальне.

— Так і є, — Сай нахилився вперед, спершись ліктями на стіл. Його обличчя в жовтому світлі свічок здавалося маскою стародавнього духа. — Колись давно ельфи і люди співіснували в Мейлоці на одному континенті. Ми жили на півдні, а люди на півночі. А між нашими країнами була пустеля. Одного разу з неба щось прилетіло, велике, вогняне і небезпечне. Воно гепнулося посеред пустелі і земля здригнулася. Пішла хвиля землетрусів і утворився Великий Розлом, який швидко заповнився водою. В тому місці ще не раз були катаклізми. Минули тисячі років. Люди побудували кораблі і почали перепливати Тихе море і місце Великого Розлому. Згодом вони створили на нашому березі декілька поселень. Ельфи все ще жили віддалено. Наша країна знаходиться в глибині континенту серед родючих долин і лісів. Нам всього було достатньо, тож мандрувати куди-небудь ми не мали потреби.

Майра слухала, забувши про рагу. Історія її нового світу виявилася куди дивовижнішою, ніж вона уявляла.

— З часом деякі роди почали піднімати тему про заселення нашого континету людьми, — продовжував Сай. — Лунали заклики про те, щоб вигнати людей, або поневолити. Показати їм, хто справжній господар.

Ельфи не зійшлися в поглядах. Бажаючих змінити порядок речей було менше і наш король прийняв рішення, що або заколотники вгамуються, або хай йдуть геть. Частина родів, серед них була і сім'я Маркенштейна покинула ельфійські землі. Як виявилося згодом, вони подалися далеко на схід і осіли в Еремських горах. Там вони знайшли початок Розлому.

— І той камінь, який я бачила?

— Так. Відступники називають його богом Малхором. За легендою він пообіцяв ельфам магію в обмін на регулярні жертвоприношення. І вони погодилися. Не всі і не відразу. Перші сміливці викрали людей і притягли до каменю. Вони пустили їм кров, щоб напоїти Малхора. В нагороду отримали магію чотирьох стихій і трансформацію. Так з’явилися верховні роди вампірів. Ті, хто прийшов до каменю пізніше — три, дві або одну стихію. 

— І ви просто дозволили цьому статися? — тихо запитала Майра, відчуваючи холод у грудях.

— Довгі віки вампіри володіли стихіями, перетворивши їх на інструмент влади, — продовжував Сай. — Ми, світлі ельфи, не знали про це, а коли дізналися вирішили не втручатися. Поки вампіри не пішли на нас війною. Це було справжнє побоїще. В них була магія, а в нас — чисельна перевага і те, що ми були на своїй території. Втрати були жахливі. Зрештою ми вбили їхнього короля — батька того самого Анрі Маркенштейна. Тоді й уклали «холодний мир». За угодою ельфи не втручаються у справи вампірів, ті в свою чергу не викрадають людей, а для жертвоприношень беруть лише безнадійно хворих за їхньою згодою або злочинців приговорених до страти. Якийсь час так і було. Вампіри вийшли з гір, оселилися серед людей. Побудували маєтки, почали створювати різні артефакти на кшталт магічних світильників, обігрівачів, поєднали знання ельфів з магією і винайшли багато ліків. Вампіри стали багатими і впливовими.