Глава 14

Майра долала відстань до міста, не звертаючи уваги на втому, але раптом нічну тишу прорізав виразний, ритмічний цокіт копит. Він наближався з боку маєтку. Серце дівчини пропустило удар — невже Маркенштейн оговтався так швидко? Чи, може, хтось із лордів помітив її втечу?

Вона припустилася бігти з останніх сил, важкі чоботи вампіра тепер здавалися налитими свинцем.

— Зупинись! — пролунав владний вигук, що розірвав нічне повітря.

Цей голос... Майра здригнулася. Він здався їй дивно знайомим. Вона зупинилася, важко дихаючи. Легені горіли, а в лівому боці кололо так, наче туди застромили ножа. Дівчина повільно підняла голову, змахуючи піт з очей.

Перед нею, перегороджуючи дорогу, стояв ставний кінь, а на ньому — вершник. У світлі місяця вона впізнала ці гострі риси. Це був той самий ельф, якого вона бачила біля повозки. Тоді він заплатив охоронцям золото, щоб подивитися на невільниць. Майра думала, що він — один із тих, хто розважається чужим горем, але зараз у його погляді не було зверхності. Лише зосередженість.

Ельф швидко зліз із коня, його рухи були безшумними й точними. Він окинув поглядом її дивне вбрання — завеликий камзол лорда Маркенштейна, що приховував білу сорочку, підкочені чоловічі штани та важкі чоботи.

— Ти все-таки зробила це, — тихо промовив він, зупиняючись за кілька кроків. — Я сподівався, що хоча б у однієї з вас вистачить сил не піддатися зіллю.

Майра відступила, підозріло мружачись.

— Чого ти хочеш? Здати мене вампірам, щоб вони завершили свою криваву справу?

— Якби я хотів твоєї смерті чи полону, я б не підкуповував охоронців, щоб просто поглянути, чи є серед вас бодай одна не схожа на інших, — ельф нахмурився. — Я чатував біля маєтку щоночі, сподіваючись, що хтось вийде. І в душі сподівався, що це будеш ти.

Він зробив ще крок і простягнув руку, але не щоб схопити, а щоб допомогти.

— Слухай мене уважно. Якщо тебе побачать у місті в цьому вигляді, то на тебе чекає смерть. Ти в одязі вищого вампіра. І всім буде цілком зрозуміло, що він не з власної згоди позичив тобі шмаття. Тебе розірвуть на шматки ще до того, як ти добіжиш до порту.

— Я його вбила, мабуть... — промовила тихо Майра, важко ковтаючи слину. Вона нарешті усвідомила весь жах ситуації і з розширеними від страху очима подивилася на ельфа.

— Ти відрубала вампіру голову? — здивовано запитав він.

— Ні, але приклала декілька разів по голові підсвічником.

Ельф іронічно посміхнувся.

— Я думаю, що лорд вже отямився, і скоро тут будуть всі вампіри з маєтку. Поїхали зі мною. Я знаю безпечне місце. Вампіри перевертатимуть кожне каміння в місті. У нас мало часу.

Майра подивилася на його руку, потім на дорогу, що вела в невідомість. Вона не знала його імені, не знала його мотивів, але його голос був єдиним теплим звуком у цьому страшному світі невідомих істот.

— Хто ти? — запитала вона, все ще вагаючись.

— Мене звати Сайель, можна просто Сай, — відповів ельф. — І я той, хто допоможе тобі вийти з цього пекла, якщо ти зараз же припиниш бути впертою і сядеш у сідло.

Після всього, що з нею сталося, довіра здавалася Майрі розкішшю, яку вона не могла собі дозволити. Але погляд Сая був прямим і позбавленим того хижого блиску, який дівчина бачила в очах вампірів.

— Чому? — хрипко запитала вона, не ворушачись. — Чому ти допомагаєш?

— Бо хтось має це робити, — спокійно відповів він, хоча його вуха злегка сіпнулися, вловлюючи звуки нічного лісу. — Ця частина Мейлоку — жорстоке місце, але не всі тут втратили душу. Якщо не хочеш, щоб нас обох повісили на воротах маєтку за замах на лорда, — Поїхали швидше.

Майра востаннє озирнулася на дорогу. Позаду залишилося пекло, вкрите багряним оксамитом. Попереду був він — ельф, який шукав таких, як вона. Дівчина вклала свою руку в його долоню. Пальці Сая були сухими й теплими, а хватка — залізною. Він легко допоміг їй піднятися в сідло попереду себе. Кінь невдоволено заіржав, відчувши подвійну ношу, але Сай заспокоїв його тихим шепотом невідомою Майрі мовою.

— Тримайся міцно, — скомандував він.

Кінь рушив з місця, швидко набираючи темп. Майра мимоволі притиснулася спиною до грудей Саеля, відчуваючи під камзолом тепло його тіла та стукіт серця. Важкі чоботи вампіра незручно бовталися, вдаряючи по боках коня, а гаманець із золотом важко відтягував пояс.

— Ми не поїдемо через головні ворота міста, — заговорив Сай над її вухом. — Там варта. Ми скористаємося старим каналом. Там зараз майже ніхто не ходить, крім щурів та таких, як я.

— Ти сказав, що лорд може бути живий, — озвалася Майра, намагаючись перекричати вітер. — Але чому?

— Вампіра важко вбити простими методами. Його потрібно або швидко спопелити або відітнути йому голову, — похмуро відповів Сай. — Але ти дала нам час. Череп вампіра заживатиме довго, навіть з їхньою регенерацією.

Стежка ставала дедалі крутішою, і незабаром перед ними розкинулася панорама нічного міста. Але воно було не таким ошатним, яким Майра бачила його через шпарину в повозці. Це були справжні нетрі — скупчення похилених будинків, що тулилися один до одного над чорною водою каналів.

Сай зупинив коня в темному тупику біля стіни, порослої густим мохом. Він швидко зіскочив на землю, зняв Майру і закинув на плече похідний мішок. Ельф свиснув — тихо, майже на межі людського слуху. З тіні сусідньої будівлі мовчки випірнула постать у лахмітті. Сай кинув чоловікові срібну монету і передав поводи.

— Відведи його до старого млина, нагодуй і не знімай сідла, — коротко кинув він.

Постать кивнула і так само безшумно зникла разом із конем у темряві провулка. Сай повернувся до Майри:

— Нам далі з конем не можна, — пояснив він на її німе запитання. — Але в мене всюди є помічники, яким я плачу за вірність. 

— Де ми? — запитала Майра, коли вони зупинилися біля низького кам'яного склепіння проходу, з якого тхнуло сирістю.