Глава 12

Важкі двері зали з гуркотом відчинилися, і всередину ввійшли наглядачки. Цього разу вони несли не таці з їжею, а оберемки сліпучо-білих суконь та велику шкіряну торбу, набиту взуттям. Увесь цей вантаж безцеремонно скинули просто на лави, наче старе ганчір’я.

Служниця, яка ще нещодавно реготала, обговорюючи ельфів, вийшла наперед і гучно плеснула в долоні. Звук відбився від мармурових стін, змусивши невільниць здригнутися.

— Дівчатка, годі ніжитися! — вигукнула вона з фальшивою бадьорістю. — Час чепуритися. Сьогодні на вас чекає знайомство з господарями, бенкет і справжні танці!

Майра відчула, як у животі все стислося в тугий вузол, але зовні не подала й виду. Вона бачила, як інші невільниці, одурманені зіллям, радо попідскакували зі своїх місць і, мов метелики на вогонь, кинулися до білих суконь. Майра слухняно наслідувала їх: підбігла до лави, схопила перше-ліпше вбрання й притулила до себе, вдаючи захоплення.

Проте, коли вона глянула на тканину зблизька, її серце крижаним холодом прошила здогадка.

Чарівна сукня, що здалеку здавалася верхом досконалості, насправді була добряче поношеною. Тонкий шовк місцями потерся, а подекуди на білизні проступали ледь помітні жовтуваті й бурі плями, які не змогли відіпрати жодні луги. Ці сукні не шили для них. Їх знімали з тих дівчат, що були тут до них.

Майра здригнулася, відчувши, як пальці мимоволі стиснули холодну тканину. Їй було важко усвідомити, що це могло бути вбрання небіжчиць.

— Одягайтеся швидше! — підганяла інша наглядачка, витягаючи з торби атласні туфлі. — Господарі не люблять чекати, коли музика вже почала грати.

Дівчата, не помічаючи нічого підозрілого, почали скидати свої повсякденні сукні, перетворюючись на білосніжних привидів. Майра стояла серед них, дивлячись на пляму біля самого коміра своєї сукні, й розуміла: часу в неї стає дедалі менше. Чи не стане музика, про яку казала служниця, її реквіємом?

Дівчат повели довгими анфіладами маєтку до великої бенкетної зали. Коли важкі дубові двері розчинилися, Майра ледь не зажмурилася від готичної пишності, що межувала з несмаком. Стіни були обтягнуті важким багряним оксамитом із золотим гаптуванням, а зі стелі звисали кришталеві люстри, в яких мерехтіло холодне магічне світло. Десятки канделябрів на стінах додавали живого вогню, змушуючи тіні танцювати на обличчях присутніх.

У центрі стояв стіл, заставлений сріблом і кришталем. За ним сиділи дванадцять чорнявих чоловіків. Вони були неперевершено, майже божественно красивими: ідеальні риси облич, розкішне вбрання, витончені манери. Але Майра бачила те, чого не помічали інші дівчата: гострі вуха, холодний червонуватий блиск у зіницях і хиже очікування в кожному русі.

Розпорядник бенкету — худорлявий чоловік у чорному фраку — вийшов наперед і вклонився.

— Мої лорди, — промовив він солодким голосом, — сьогоднішній вибір особливо витончений. Дозвольте представити вам ці квіти, чий нектар ще не знав розчарувань.

Він почав виводити дівчат по одній.

— Юна Лія, — розпорядник торкнувся підборіддя першої дівчини. — Її кров має відтінок ранньої весни, легкий мускусний букет із нотками несміливості.

— Забираю, — ліниво процідив лорд Вальєр, блідий юнак із тонкою посмішкою. — Вона прикрасить мій вечір.

Кожна невільниця, почувши своє ім’я, з радісним придихом йшла до свого господаря. Під дією зілля, що днями роз’їдало їхню волю, вони не бачили монстрів — лише прекрасних принців. Сідали поруч, дозволяючи лордам гладити свої руки та частувати їх вином.

— Красуня Еліза, — продовжував розпорядник. — Насичений, терпкий аромат, немов витримане дубове вино з присмаком літнього сонця.

— Моя! — вигукнув лорд Грінвальд, хижо блиснувши очима.

Майра слухала ці слова, і всередині неї все кричало від огиди. Розпорядник говорив про них так, наче вони були не живими людьми, а врожаєм із виноградника — солодким, терпким чи витриманим.

Вона спостерігала, як лорди прицмокують губами, обговорюючи «букети» та «нотки» їхньої юності. Вони не бачать наших облич, не чують наших думок. Для цієї красивої нечисті ми — просто пляшки з коштовним напоєм, які сьогодні відкоркують, вип’ють до дна, а потім викинуть у смітник.

Найстрашнішим було те, з якою витонченістю вони це робили. У їхніх манерах не було звірячої дикості — лише холодна, аристократична спрага, яка робила їх у стократ страшнішими за будь-якого вуличного розбійника.

Нарешті черга дійшла до Майри. Розпорядник затримав на ній погляд трохи довше.

— А це, панове, — справжній діамант. Майра. У її жилах пульсує жива, кипуча енергія, що наповнює її кров вогнем і жагою до життя. Неперевершений букет для істинного цінителя.

За столом запала тиша. Чоловік, що сидів на чолі столу — найвеличніший і найнебезпечніший серед них, — повільно підвівся. Його темне волосся відтіняло мертвотно-бліду шкіру, а бордовий камзол здавався темнішим за кров.

— Ця буде моєю, — голос лорда Маркенштейна пролунав, мов удар грому. — Я особисто оціню цю «кипучу енергію».

Майра відчула, як серце калатає об ребра, але змусила себе посміхнутися — м’яко, бездумно, як і інші. Вона повільно підійшла до лорда. Маркенштейн відсунув важке різьблене крісло, запрошуючи її сісти поруч.

Він власноруч налив їй вина в золотий кубок. Майра помітила, як у напої промайнув ледь помітний маслянистий відблиск — зілля було тут у кінській дозі.

— Пий, люба, — прошепотів він їй на вухо, і його холодне дихання змусило її здригнутися. — Тобі потрібно ще більше розслабитися перед головним танцем.

Майра зробила ковток. Вона відчула, як тепло розливається тілом, тамуючи дикий страх і злегка паморочачи голову. Зілля не змогло одурманити її розум — сьогодні вона не вживала трунку. Натомість прийшли неймовірна легкість і спокій. Страх зник, поступившись місцем холодній розсудливості. Тепер вона була не просто жертвою. Вона стала гравцем у цьому театрі смерті.