Глава 10

​Повозка нарешті сповільнила хід і, важко рипнувши, зупинилася. Майра почула, як заскрипіли масивні ворота, а потім — уже знайомий голос охоронця, від якого холонуло в грудях:

— Приїхали! Вивантажуймося!

​Паніка миттєво здавила її горло, не даючи вдихнути. Брезент відлетів убік, впускаючи всередину яскраве денне світло, від якого боляче запекло в очах. Повітря навколо наповнилося схлипами та тихим плачем. Охоронець жестом наказав дівчатам виходити. Невільниці спускалися з повозки по одній, важко гримаючи ланцюгами і опираючись на руку охоронця.

​Майра вийшла останньою. Вона намагалася тримати спину рівно, попри те, що ноги тремтіли. Другий охоронець порахував їх, як худобу на ярмарку.

— Дванадцять. Усі на місці, — буркнув він і скомандував: — Вперед!

​Дівчат повели до розкішного двоповерхового маєтку, що височів посеред доглянутого саду. На широких мармурових сходах уже чекали двоє чоловіків. Майра мигцем глянула на них і відчула, як серце пропускає удар. Ті самі бліді обличчя, те саме смоляне волосся, гострі кінчики вух і очі... очі, що підсвічувалися хижим червоним вогнем навіть при світлі дня.

​Чоловіки криво й огидно посміхалися, розглядаючи прибулих. Один з охоронців передав червоноокому ключі від кайданів, а натомість отримав важкий кошель, що приємно задзвенів золотом.

— Це вам за доставку, хлопці. А Вальмонту передасте, що цього разу улов чудовий, — промовив другий незнайомець, і його голос нагадав шелест сухого листя. — Чекаємо на наступну партію.

​Охоронці задоволено розкланялися і, не озираючись, пішли геть. Майра зрозуміла: останній зв’язок із минулим світом розірвано.

​— Прошу, панянки, — знущально-гостинно промовив один із червонооких і відчинив перед ними масивні двері.

​Їх провели довгим коридором, стіни якого були прикрашені гобеленами та позолоченими світильниками. Під ногами стелилися м’які килими, що поглинали звуки кроків та брязкіт кайданів. Нарешті вони спустилися в напівпідвальне приміщення. Коли двері відчинилися, Майра завмерла від подиву.

​Тут не було вікон, але кімната потопала в сяйві магічних ламп. Приміщення виглядало розкішним: посеред зали була вмонтована велика мармурова купальня, над якою здіймалася густа тепла пара. Вздовж стін мовчазними тінями вишикувалися служниці в чистому одязі. Неподалік стояв довгий стіл, який буквально ломився від фруктів, м’яса та напоїв. На лавах чекали м’які рушники та свіжі сукні.

​— Допоможіть панянкам з дороги, — кинув сухий наказ один із провожатих і жбурнув найближчій служці в’язку ключів. — Вимити, нагодувати, одягти й розмістити на ночівлю.

​Служниці мовчки кинулися до роботи, а чоловіки вийшли, щільно зачинивши за собою важкі двері. Майра прислухалася. За дверима почувся гидкий, скрипучий сміх.

— Фу, ну й тхне від них! — долинув голос одного з червонооких. — Я ледь втримався, думав, знудить прямо там.

— Так, крізь цей сморід навіть не розчути аромату їхньої крові, — відповів інший. — Але нічого, служниці свою справу знають.

​Сміх затих у коридорі, а Майра залишилася стояти посеред розкішної зали, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт. «Чому вони говорили про кров?» — билася в її голові неспокійна думка.

​Майра з зусиллям заглушила паніку. Вона дозволила служницям підійти до себе. Клацання замків — і важкі кайдани нарешті впали на підлогу, залишивши на зап’ястях синюшні сліди. З неї зняли брудне лахміття, і за мить вона вже занурювалася в майже гарячу воду купальні.

​Атмосфера в залі невпізнанно змінилася. Дівчата, які щойно заходилися від плачу, тепер затихли, насолоджуючись теплом і духмяною піною. Служниці вправно розтирали їхні тіла запашними оліями з ароматом лаванди та прянощів. Поступово обличчя бранок розгладжувалися, страх витіснявся блаженною млістю. Після купання їх одягнули в легкі шовкові сукні, що приємно холодили шкіру, та взули в м’які витончені сандалії.

​Потім була вечеря. Страви виявилися неймовірно смачними, вино — густим і солодким, а фрукти — соковитими, наче щойно зірваними в райському саду. Під кінець трапези в залі панували веселощі. Невільниці безтурботно сміялися, жартували й обговорювали красу своїх нових суконь, наче не було ніяких кайданів, трюму та загрози смерті. Їхні очі світилися дивним, майже лихоманковим щастям.

​Майра теж відчула цю незвичну легкість. Тіло стало невагомим, наче вона — пір’їнка, яку гойдає лагідний весняний вітерець. Їй хотілося сміятися разом з усіма. Моторошні слова червонооких чоловіків тепер здавалися дурним жартом або помилкою. «Все буде добре, — шепотів солодкий голос у її голові. — Ти скоро повернешся до Себастіана...»

​Майра нахмурилася. Себастіан. Вона має до нього повернутися. Але... хто це? Чому це ім’я раніше було таким важливим? Образ коханого почав розмиватися, наче малюнок на піску, який змиває хвиля. Вона намагалася вхопитися за спогад, але він вислизав, залишаючи по собі лише порожнечу.

​Служниці провели дівчат до спільної спальні, де на кожну чекало окреме ліжко з пухкою периною.

— На добраніч, панянки, — солодко промовила одна з них, виходячи.

​Двері зачинилися, і виразне клацання ключа в замку гучно пролунало в тиші. Але дівчат це не злякало. Вони радісно вляглися на м’які ліжка і майже миттєво поринули в глибокий сон.

​Лише Майра боролася. Вона лежала горілиць, дивлячись у темну стелю, і відчувала, як сонна одурма розливається венами. Питання, хто такий Себастіан і чому вона повинна повернутися до нього, було єдиним якорем, що ще тримав її при свідомості. Але врешті-решт і цей якір відірвався. Темрява, пахуча й липка, остаточно накрила дівчину, затягуючи в бездонне забуття.