Глава 9

Крита повозка повільно котилася і гойдалася на вибоїнах. Кожен такий поштовх відгукувався болем у втомленому тілі. Майра підповзла до самого краю і, обережно відгорнувши край важкого брезенту, визирнула назовні. Позаду — лише порожня дорога, що тонула в сутінках. Жодного вершника, тільки монотонний цокіт копит та скрип незмазаних коліс.

«Стрибнути? — промайнула зухвала думка. — Просто звісити ноги і втекти в темряву».

Вона подивилася на свої руки, скуті грубими залізними браслетами, на брудну, хламиду та босі ноги. Куди вона піде? Вона не знала цієї землі, не мала жодної монети, а її вигляд кричав про те, що вона — втікачка. Гавань залишилася далеко позаду, а де наступне місто — знав хіба що вітер. Вона просто згине від голоду або потрапить до рук ще гірших негідників.

Відчуття цілковитої безвиході накрило її гарячою хвилею. Горло перехопило, а очі боляче запекли. Але Майра лише сильніше стиснула кулаки. Вона не дозволить собі плакати. Вона не слабачка.

«Можливо, ця "служба", про яку казала графиня, не найгірша доля? — заспокоювала вона себе, намагаючись знайти хоч крихту надії. — Якщо буду слухняною, якщо виживу... можливо, вони справді відпустять мене додому?»

Раптом з неба впали перші важкі краплі. За хвилину дощ уже щосили барабанив по тенту, створюючи ілюзію захищеності від зовнішнього світу. Майра глибше зарилася в колючу солому, намагаючись ігнорувати тихе скимлення та плач інших дівчат. Вона заплющила очі, і під ритмічний шум зливи її нарешті зморив тривожний сон.

Прокинулася вона від різкого поштовху. Повозка зупинилася. Зовні почувся грубий голос охоронця:

— Один золотий — і можеш дивитися. Але руками не чіпати.

Брезент різко відкинувся, впускаючи всередину сире прохолодне повітря. У повозку заскочив високий чоловік у темному плащі. Вода стікала з нього струмками, залишаючи мокрі плями на дні воза. Він відкинув капюшон, і Майра завмерла.

При слабкому світлі ліхтаря, що незнайомець тримав у руці, вона розгледіла його обличчя. Шкіра була дивно гладенькою, а вуха... вони були гострими й витягнутими вгору. Майра ніколи не бачила нічого подібного. Але найбільше її вразили очі — вони не просто відбивали світло, вони самі випромінювали м’яке блакитне сяйво.

Незнайомець повільно обводив поглядом невільниць, ніби закарбовував їхні обличчя у своїй пам'яті. Коли він зупинився на Майрі, вона мимоволі вимовила вголос:

— Це так незвично...

— Що саме? — незнайомець здивовано підняв брову. Його голос був чистим і глибоким, як дзвін.

— Ваші очі, — прошепотіла вона, не в змозі відвести погляду. — Вони світяться. І вуха... вони якісь неправильні.

Чоловік раптом коротко засміявся, і в цьому сміху не було злоби, лише легка іронія.

— Ти ніколи не бачила ельфів?

— Кого? — розгублено перепитала Майра. Це слово було їй знайоме лише з забутих дитячих казок, які в її світі ніхто не сприймав серйозно.

— Ельфів. Я ельф.

Майра відчула, як світ навколо неї знову хитається. Вона дивилася на нього, кліпаючи очима, і нарешті видала:

— Але... ви дуже схожі на людину. Дві руки, дві ноги...

— Так, а ще тулуб і голова, — насмішкувато підхопив він. — Цього достатньо, щоб вважатися схожим?

— Вибачте, — тільки й змогла видавити з себе дівчина, відчуваючи, як обличчя заливає фарба сорому.

Ельф наблизився до неї, і блакитне сяйво його очей стало яскравішим.

— Ти теж не схожа на інших, — тихо промовив він.

— Чому? Я цілком звичайна, — Майра спробувала відсунутися глибше в тінь.

— Для тебе було б краще, якби це було не так, — його голос став серйозним, майже застережливим. — Можливо, ще побачимося.

Він востаннє глянув на неї, спритно зістрибнув з воза, віддав ліхтар охороннику іі миттєво зник за стіною дощу, наче його ніколи й не було.

Повозка знову здригнулася і рушила, розбризкуючи колесами глибокі калюжі. Майра ще довго прислухалася до шуму зливи, намагаючись осягнути те, що щойно побачила. «Ельф... справжній ельф».

Під ранок дощ вщух, залишивши по собі лише вологу прохолоду та запах мокрої землі. Майра, яку знову зморив неспокійний сон, прокинулася від незвичного шуму: цокоту копит по бруківці, вигуків торговців та скрипу численних возів. Вона обережно, ледь дихаючи, знову припала до щілини в брезенті.

Повозка в’їхала в місто: вузькі вулички, викладені нерівним камінням, дво- та триповерхові будинки з темними дерев’яними балками на фасадах та гостроверхими черепичними дахами. Місто вже прокинулося. З димарів піднімався сизий дим, а біля лавок збиралися покупці. Люди одягнегі в різноманітний одяг поспішали у своїх справах, не звертаючи уваги на обшарпану криту повозку.

Тут і там Майра помічала постаті, що виділялися своєю поставою. Вони носили дорогий одяг, а з-під їхнього темного, як вороняче крило, волосся так само стирчали гострі кінчики вух.

«Ельфи», — промайнуло в голові, і серце стислося від незрозумілого хвилювання.

Раптом один із них — високий чоловік у розшитому золотом бордовому камзолі — зупинився просто посеред тротуару. Наче відчувши на собі чийсь погляд, він повільно повернув голову в бік їхньої повозки. На мить його очі зустрілися з очима Майри. Вона очікувала побачити те саме м’яке блакитне сяйво, що й у нічного гостя, але натомість зіниці незнайомця на мить спалахнули зловісним, криваво-червоним вогнем. Це не був відблиск сонця — це був чистий, хижий голод.

Майра злякано відсахнулася, серце забилося в грудях, наче спійманий птах. Вона миттєво сховалася за важкий тент, притискаючи коліна до грудей і намагаючись стати невидимою.

«Вони не всі однакові», — зрозуміла вона, важко дихаючи. Раптом перед очима виплив образ лорда Вальмонта. В його погляді вона теж колись бачила такий самий кривавий відблиск. Можливо, він був одним із них? Чи їй тоді просто здалося? Вона ніколи не бачила його вух — Вальмонт носив довге розпущене волосся, що могло приховувати таємниці його походження.