Глава 7

​Майра прокинулася від вологого холоду, що пробирав до самих кісток. Вона облизала пересохлі, спраглі губи і відчула їдкий смак солі. Темрява навколо була такою густою, що здавалася відчутною на дотик; вона тиснула на повіки, а солодкий запах плісняви та гнилої деревини забивав легені.

​Майра спробувала поворухнутися, але різкий брязкіт металу розрізав тишу. Важкі залізні кайдани на зап'ястях і щиколотках боляче впилися в шкіру. Під її тілом була не земля і не камінь, а грубі, шорсткі дошки, які ледь помітно, але невпинно здригалися. Потім прийшло відчуття, від якого шлунок стиснувся у міцний вузол — світ навколо неї повільно, ледь вловимо похилився вбік, а потім так само повільно повернувся назад.

«Корабель», — промайнуло в голові.

Майра ніколи не бачила моря і не ступала на палубу, але пам'ятала старі, пожовклі книги з бібліотеки графині, які потайки читала довгими зимовими вечорами. Там, на гравюрах, були зображені велетенські дерев’яні істоти, що підкорювали хвилі. Автори описували цей запах — суміш вологого дерева, старої смоли та їдкої солі. Описували цей нескінченний рух, що не дає опори під ногами. Те, що колись здавалося захопливою пригодою на сторінках, тепер стало її в’язницею. Вона була в трюмі — у самому череві дерев’яного монстра, що ніс її геть від берега.

Раптом Майра відчула щось живе. Щось маленьке й прудке пробігло по її босій нозі, лоскочучи шкіру гострими кігтиками. У темряві почулося тихе шелестіння та писк. Щури. Вони господарювали тут, у нижньому трюмі, зовсім не боячись людей. Майра здригнулася, намагаючись відштовхнути гризунів ланцюгами, і цей звук став сигналом для інших.

​Навколо почали прокидатися дівчата. Трюм наповнився важким диханням, схлипами та брязканням заліза.

— Де ми? О боже, я нічого не бачу! — почувся зривистий жіночий голос праворуч.

— Ми в пеклі, — відгукнулася інша, її голос був сухим і позбавленим емоцій. — Нас продали, як худобу. Невже ви ще не зрозуміли?

— Не кажи так! Моя пані обіцяла, що це просто служба... — спалахнула плачем третя.

— Твоя пані тепер рахує золоті монети, — відрізала Майра, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. — Годі плакати. Сльози не розімкнуть кайданів.

​Раптом зверху почувся тупіт важких чобіт. Люк відчинився з різким скрипом, і в трюм спустилося троє матросів. Вони принесли з собою дві масляні лампи, тьмяне світло яких вихопило з темряви жахливу картину: бліді, налякані дівчата, одягнені у сірі хламиди; ніяких коштовностей, зачісок, лише розпатлані коси, перев’язані простими стрічками; підстилки з гнилої соломи і щури, які, не лякаючись світла, сновигали повсюди.

— Ласкаво просимо на борт “Чорної діви", чарівні панянки. Вас чекає незабутня мандрівка! — промовив один з матросів і зареготав, демонструючи щербаті зуби.

​Двоє інших мовчки поставили відра з водою, кинули кілька буханок черствого хліба та залишили порожні цебра для нечистот.

​Наступні кілька днів злилися в один нескінченний кошмар. Майра втратила лік часу. Вони жили серед щурів, прілої соломи та смороду, який, здавалося, в’їдався під саму шкіру. Вода була тухлою, а хліб — твердим, як камінь, але вона змушувала себе їсти. «Живи, — повторювала вона собі, заплющуючи очі й бачивши обличчя Себастіана. — Ти маєш бути сильною, щоб повернутися».

​Одного ранку люк знову відчинився.

— Вгору, дівки! — гаркнув грубий матрос. — Капітан хоче, щоб ви провітрилися, поки не передохли від смороду.

​Брязкаючи ланцюгами та мружачись від сліпучого світла, дівчата вийшли на палубу. Коли Майра ступила на дошки, обвітрені сіллю, вона на мить застигла, забувши, як дихати. Навколо вирувало життя, про яке вона не мала уявлення. Палуба здригалася від ударів хвиль, а повітря було сповнене криків матросів, що вправно дерлися по вантах, наче велетенські павуки.

​Команда працювала злагоджено, під ритмічні вигуки боцмана. Всі вони виглядали загартованими морем і сонцем, а їхні обличчя здавалися витесаними з каменю. Біля штурвала, на високому містку, стояв капітан — високий чоловік із сивою бородою та скляним, байдужим поглядом, що вдивлявся в обрій, не звертаючи жодної уваги на невільниць. Під його руками величезне колесо штурвала слухняно повертало корпус корабля, долаючи опір водної стихії.

​Майра ніколи не бачила моря. Перед нею розкинулася нескінченна блакитна безодня, яка не мала ні кінця, ні краю. Жодного берега, жодної надії на порятунок. Хвилі, увінчані білою піною, здіймалися, наче спини велетенських звірів, і з гучним рокотом розбивалися об борт. Море здавалося живою істотою — могутньою, вільною і байдужою до людського горя.

​Але найбільше Майру вразив сам корабель. «Чорна діва» здавалася величезним прекрасним птахом, що розправив крила. Три високі щогли впиралися в саме небо, а величезні чорні вітрила, напнуті вітром до дзвону, видавали низький, вібруючий гул. Корабель не просто плив — він летів, нахиляючись на борт і розрізаючи воду з хижим посвистом. Рипіння такелажу та ляскіт тканини на вітрі створювали дику, первісну музику.

​Сонце іскрилося на воді, мільйони діамантових скалок сліпили очі. Майра підійшла до борту, наскільки дозволяли ланцюги, і підставила обличчя солоним бризкам. Незважаючи на кайдани, на брудну сорочку і страх перед невідомим, її серце на мить сповнилося диким захватом. Море було вільним. Воно було могутнім.

​«Якщо цей світ такий великий і величний, — подумала вона, — то в ньому не може бути місця лише для рабства. Я знайду свій шлях!».

​Наглядач з батогом пройшов повз, сплюнувши в море.

— Що, подобається? Ніколи не бачила моря?

— Я у захваті, — захоплено промовила Майра, не відриваючи очей від пінистих хвиль.

— Дивись, руда, скоро обрій зміниться. Ми наближаємося до Великого Розлому. Там сонце світить інакше.

​Майра не відповіла. Вона дивилася на те, як чорні вітрила ловлять вітер, і в її душі, загартованій сільським життям, знову прокинувся вогонь.