Глава 6

Ніч перед від’їздом була тихою, наче світ затамував подих. Майра навшпиньках зайшла до покоїв Себастіана. У кімнаті панував напівморок, лише кілька свічок догорали в канделябрі, кидаючи довгі тіні на стіни.

Чоловік спав — неспокійно, з ледь помітним хрипом у грудях. Обличчя Себастіана в місячному світлі здавалося викарбуваним із криги. Майра присіла на край ліжка і на мить заплющила очі, вбираючи в себе його такий рідний запах. Вона хотіла востаннє торкнутися руки коханого, але побоялася розбудити.

— Я врятую тебе, — ледь чутно прошепотіла вона, нахилившись до його вуха. — Навіть якщо мені доведеться пройти крізь пекло. Живи заради нашого кохання.

Майра залишила на подушці свій дерев’яний гребінець — єдину річ, що була з нею ще з Коприлова. Це був її якір, її обіцянка повернутися. Останній погляд на кохане обличчя, і дівчина вийшла, зачинивши за собою двері у минуле.

Дорога здавалася нескінченною стрічкою. Пейзажі за вікном карети змінювалися, мов в калейдоскопі: квітучі долини поступалися місцем похмурим ущелинам, а лагідне сонце ховалося за важкими, свинцевими хмарами. Що далі вони від’їжджали від рідних земель, то густішою ставала тиша. Майра притискалася лобом до холодного скла, намагаючись вгамувати тривогу. Позаду залишилося кохання, а попереду чекав невідомий господар, чиє ім'я графиня вимовляла з дивним благоговінням.

Столиця Мейлоку зустріла їх тисячами вогнів, але для Майри цей блиск здавався лиховісним. Маєток лорда Вальмонта, куди її привезла графиня, вражав похмурою величчю. Монументальна будівля, облицьована чорним мармуром, була прикрашена химерними статуями. Здавалося, вони, мов живі, стежили за гостями порожніми зіницями.

Майру вдягли, як королеву. Сукня глибокого смарагдового кольору з корсетом, розшитим золотими нитками, підкреслювала її тонку талію. Руде волосся зібрали у високу зачіску, закріпивши шпильками з дорогоцінним камінням. Вона виглядала не як проста пастушка, а як коштовний трофей.

Банкетна зала сяяла. Музика лилася, наче шовк, а столи вгиналися від екзотичних фруктів та ігристого вина. Проте Майра, чиє голодне дитинство навчило її довіряти інстинктам, відчувала загрозу. Вона помітила, що багато дам, схожих на графиню Розен-Гренуа, тримали поруч із собою юних дівчат, які розгублено озиралися навкруги. Майра зрозуміла: вона тут не одна чекає на нову «службу».

Дівчина почала прискіпливо оглядати публіку. На мить її погляд зупинився на високому чоловікові у чорному камзолі. Коли він глянув на неї у відповідь, його зіниці на частку секунди спалахнули пекельно-червоним вогнем, перш ніж знову стати карими.

Майра здригнулася і, вхопивши графиню за руку, прошепотіла:

— Ваша світлосте, тут щось не так... У того чоловіка очі... вони горіли червоним! Це не людина, пані! Ходімо звідси!

Графиня різко перехопила Майру за лікоть. Її нігті боляче, до крові, впилися в шкіру дівчини.

— Замовкни, дурна! — прошипіла вона, і в її голосі не залишилося й краплі фальшивого тепла. — Ти тут не для того, щоб роздивлятися очі. Ти тут, щоб сплатити борг за життя мого сина. Поводься чемно і слухайся тих, кому я тебе передам. Це твій єдиний шанс врятувати Себастіана. Сприймай це як свою найвищу місію, або він помре в муках.

Майра заціпеніла. Холодний погляд графині був страшнішим за червоні очі незнайомця. Як виявилося — це був господар маєтку. Лорд Вальмонт ступав безшумно, його рухи були наповнені хижою грацією. Він підійшов до них, і на Майру війнуло дивним холодом, хоча в залі було душно від сотень свічок.

— Ваша світлосте, — Вальмонт схилив голову, але його погляд був прикутий до Майри. — Ви привезли справжній діамант. У цій дівчині відчувається така... життєва сила. Рідкісний екземпляр для наших країв.

Майра здригнулася від слова «екземпляр», але графиня лише задоволено кивнула. Вальмонт дістав із кишені камзола невелику кришталеву пляшечку. Усередині, у густій рідині кольору вечірнього неба, плавала синя іскра. «Еліксир вітру».

— Як і домовлялися, — промовив він, передаючи скарб Аніті.

Графиня миттєво покликала гінця, що чекав поруч.

— Вези це до замку. Не зупиняйся навіть для сну. Життя лорда Себастіана тепер у твоїх руках, — наказала вона.

Коли вершник зник за дверима, Аніта нарешті подивилася на Майру. В її очах не було жалю, лише крижане нагадування:

— Пам’ятай про свій борг, дитино. Будь слухняною, виконуй усе, що тобі накажуть, і одного дня ти повернешся додому як наречена мого сина. Не осором моє ім’я.

Майра хотіла щось запитати, але до неї підійшла молода служниця.

— Прошу за мною, панянко. Ваша кімната готова. Вам потрібно відпочити перед великою подорожжю.

Майра озирнулася і помітила, що до кожної з тих дівчат, які стояли в залі зі своїми опікунами, теж підійшли служниці. Їх розводили в різні боки, наче коштовні пакунки після вдалого торгу.

Її привели до невеликої, але розкішної кімнати. Стіни були оббиті ніжним шовком, а на столику горіли лампадки, з яких піднімався тонкий сизий дим. У повітрі стояв невідомий Майрі аромат — суміш солодкого лотоса, важкого мускусу та якихось терпких лісових трав.

— Випийте це, панянко, — служниця подала їй порцелянову чашку з теплим відваром. — Це допоможе вгамувати тривогу перед дорогою.

Майра вагалася лише мить. Думка про те, що еліксир уже мчить до Себастіана, давала їй сили. Вона випила напій — він був солодкуватим, із присмаком заліза. Служниця допомогла їй зняти важку сукню і вкластися на м’які перини.

Аромат трави ставав усе густішим. Повіки Майри почали важчати, а звуки балу за дверима ставали все тихішими, перетворюючись на неясне гудіння бджіл. Сон обрушився раптово і невідворотно, занурюючи її в чорну, бездонну прірву.