Глава 5

Їхнє кохання спалахнуло, наче сухий хмиз у багатті. Себастіан відкрив для Майри світ забороненої пристрасті, про яку вона раніше не сміла й мріяти. Вони ховалися у занедбаних кімнатах замку, де пахло пилом та сушеною лавандою. Там, серед старих меблів та гобеленів, вони забували про час, етикет та прірву в походженні. Для Майри Себастіан став усім: вчителем, другом, коханим і першим чоловіком.

Але одного зимового вечора, після палких обіймів, Себастіана накрив напад. Він раптом затих, схопився за груди, і його обличчя стало білим, мов мармур. Він хапав повітря ротом, наче риба, викинута на берег, але легені відмовлялися слухатися.

— Себастіане! Що з тобою?! — Майра в жаху підтримувала його, відчуваючи, як його тіло здригається від глухого кашлю.

Він не міг відповісти. Лише за хвилину, коли напад відступив, він витер піт із чола й гірко посміхнувся:

— Це просто... реакція на пил, Майро. Або я трохи застудився. Нічого особливого.

Але Майра побачила в його очах тінь страху, яку неможливо було приховати.

Зима того року видалася нескінченною. Замок Розен-Гренуа занурився в білу мовчанку, а Майра — у тривожне очікування. Короткі дні минали в покоях Себастіана, де вона читала йому вірші вголос, поки він відпочивав. Себастіан періодично покашлював, і кожен цей звук відгукувався в серці дівчини гострим болем. Але він лише міцніше стискав її руку, блідо посміхався і запевняв, що це лише «зимова втома». Майра вірила, бо не могла інакше. Вона лічила дні до тепла, сподіваючись, що перші промені сонця випалять хворобу з його грудей.

А потім прийшла весна. Вона увірвалася на землі Розен-Гренуа несамовитими вітрами і дощами, що злизали сніг із пагорбів, оголивши вологу, чорну землю. Повітря стало п’янким і густим від запаху талих вод та першої зелені. Пригріло сонце, і замок, що всю зиму здавався холодним склепом, раптом ожив: птахи влаштовували галасливі сварки під стріхами, а в саду проклюнулися перші проліски, схожі на краплі застиглого неба.

Разом із природою, здавалося, ожив і Себастіан. Рум’янець повернувся до його щік, а очі, які так любила Майра, знову заблищали жагою до життя.

— Бачиш, — казав він, виводячи її на сонячне подвір’я, — я ж обіцяв, що застуда розтане разом із кригою. Я відчуваю таку силу, ніби можу приборкати сам вітер. Давай, Майро, бери зброю. Мої пальці скучили за сталлю, а серце — за нашими тренуваннями.

Дівчина вже не просто відбивала удари — вона атакувала, змушуючи Себастіана відступати. Рухи Майри стали стрімкими, а в очах горів азарт.

— Ти стаєш надто небезпечною, — засміявся Себастіан, парируючи її випад. — Ще трохи, і я буду “просити пощади”.

Він зробив швидкий крок уперед, готуючись до фінального удару, але раптом завмер. Меч вислизнув із його пальців і з дзвоном упав на бруківку. Себастіан схопився за груди. Обличчя вмить стало блідим, мов крейда.

— Себастіане? — Майра кинула зброю і підбігла до нього.

Він не відповів. Його зігнув напад такої сили, що чоловік упав на коліна. Кожен звук здавався Майрі розривом живої тканини. Коли Себастіан нарешті відвів від обличчя білу шовкову хустинку, дівчина з жахом побачила на ній яскраві, червоні плями крові.

— Це просто... застуда... — прохрипів він, намагаючись звестися на ноги, але очі закотилися, і він знепритомнів прямо на руках Майри.

Замок миттєво перетворився на розбурханий вулик. Слуги хутко перенесли молодого лорда в покої і покликали особистого лікаря графської сім’ї. Він прибув миттєво і зачинився в кімнатах Себастіана на довгі години. Майра сиділа під дверима, обхопивши коліна руками, і кожна хвилина тиші здавалася їй вічністю. Нарешті двері відчинилися. Вибігла молода служниця, яка за кілька хвилин повернулася з графинею. Аніта виглядала втомленою і розчавленою.

— Майро, зайди, — сухо кинула вона.

У кімнаті пахло хворобою та гіркими ліками. Себастіан лежав на ліжку, здаючись зовсім крихким серед величезних подушок.

— Ваша світлосте, ви ж знаєте, що у молодого лорда «скляне дихання», — тихо звернувся лікар до графині, не звертаючи уваги на дівчину. — Звичайні ліки тут безсилі, а легені надто слабкі. Він згасне до кінця весни.

Майра ледь не закричала від розпачу. Коли лікар вийшов, вона обернулася до графині, благаючи про диво.

— Має бути якийсь спосіб! Ви ж багаті! Він же помирає... — прошепотіла вона, ковтаючи гіркі сльози.

Аніта повільно підійшла до вікна, роздивляючись нічний сад.

— В офіційній медицині ліків немає. Але в далеких землях живуть алхіміки, які знають секрет «Еліксиру вітру». Він може зцілити Себастіана повністю, — промовила вона.

— То як дістати ці ліки?! Чому ви їх досі не купили? — поспіхом запитала Майра.

Графиня розвернулася і впритул підійшла до дівчини, поклавши важку руку їй на плече.

— Не все купується за золото, дівчинко... Ти кохаєш мого сина, Майро? Хочеш, щоб він знову тримав меч і писав свої вірші?

— Так, я кохаю його понад усе, Ваша Світлосте, — твердо відповіла дівчина, хоча всередині оселилася крижана тривога.

— Впливові люди, мої... давні знайомі, можуть допомогти. Але їм потрібна ти. Красива дівчина, не аристократка, але яка знає етикет і вміє триматися в товаристві.

— Навіщо?!

— В служіння. Ти маєш виконувати все, що вони накажуть. Взамін я отримаю еліксир. А коли ти повернешся, я дам дозвіл на ваше весілля. Даю слово Розен-Гренуа.

Майра подивилася на бліде обличчя Себастіана. Рішення прийшло миттєво.

— Я згодна. Коли я маю вирушати?

— Через три дні ми їдемо до столиці. Там я передам тебе новому господарю.