Глава 4

​Наступного дня Майра знайшла Себастіана на внутрішньому подвір’ї замку. Він фехтував із начальником оборони — високим чоловіком у легкій броні. Їхні мечі співали у повітрі, кожен удар відгукувався металевим дзвоном. Себастіан рухався легко, майже танцюючи, і Майра не могла відірвати погляду. Його постава випромінювала впевненість, а кожен випад був точним, як рядок у його віршах.

​Вона стояла осторонь, притискаючи зошит до грудей. Себастіан помітив її лише тоді, коли клинки схрестилися востаннє. Витерши піт із чола, він відпустив вчителя, усміхнувся Майрі й рушив назустріч.

​— Ти прийшла з правдою? — запитав він, киваючи на зошит.

​— Прийшла, — відповіла Майра, але раптом знітилася, розгубивши всі заготовлені слова.

— То чому ж мовчиш? — Себастіан заінтриговано підняв брову.

— Ваші вірші чудові, — тихо промовила дівчина, повертаючи йому зошит. — І я ніколи не бачила, щоб хтось рухався так… красиво! — додала вона вже сміливіше.

​Себастіан засміявся.

— Це не краса, це дисципліна. Хочеш спробувати?

​Майра здивовано звела очі:

— Я? Фехтувати?

​— Чому ні? По твоїх очах бачу, що хочеш.

— Так, але все, що я вмію — це влучно метати камінці.

І вона розповіла йому історію про Андрика.

— То ти поцілила в хлопця, який образив малого? — перепитав він з ледь помітною усмішкою.

Майра почервоніла, проте гордо підняла підборіддя:

— Він на це заслужив, лорде Себастіане.

— Просто «Себастіан», Майро. Мене нудить від цього «лорд», — він простягнув їй руків’я рапіри. — Сталь надійніша за каміння. Хочеш, навчу тебе захищатися по-справжньому?

— Так, — видихнула вона.

​Майра взяла зброю, відчуваючи її незвичну вагу. Спершу рухи були незграбними, але Себастіан терпляче показував, як тримати ефес та ставити ноги. Її сміх розливався подвір’ям, коли вона невдало повторювала прийоми, а він лагідно виправляв її помилки.

​Згодом він подарував їй невеликий ніж.

— Це для ближнього бою. Легкий, але небезпечний. Ти повинна знати, як ним користуватися.

​Майра слухала кожне слово, і кожен його випадковий дотик здавався їй теплішим за сонячне проміння. Так почалися їхні таємні уроки. Себастіан вчив її не просто стандартним випадам, а мистецтву виживання.

— Твоя рука має бути спокійною, як поверхня озера, — шепотів він, стоячи за її спиною і поправляючи лікоть під час кидка.

В один із таких моментів їхні обличчя опинилися надто близько. Себастіан не відвів погляду.

— Ти не схожа на жодну дівчину, яку я зустрічав, коли навчався в університеті, — тихо мовив він. — У тобі живе нескорений, дикий дух.

— А в тобі живе музика, якої я раніше ніколи не чула, — відповіла Майра, відчуваючи легке тремтіння у пальцях.

​Минали тижні. Тренування чергувалися з довгими прогулянками верхи. Себастіан показував їй потаємні стежки, де вони могли говорити без зайвих вух. Якось, коли сонце вже золотило верхівки дерев, вони виїхали далеко за межі замку. Повітря пахло свіжоскошеною травою. Майра вже впевнено трималася в сідлі, хоча ще недавно боялася навіть підійти до коня.

​— Ти швидко вчишся, — зауважив він. — І з клинком, і верхи.

— Я завжди прагнула знати більше, ніж мені дозволяли, — відповіла дівчина. — У Коприлові вважали, що дівчині вистачить господарських знань. Але я мріяла побачити світ, адже він значно більший за моє село.

— Світ великий, але й небезпечний. Ти не боїшся цього?

— Боюся, — чесно зізналася вона. — Але ще більше боюся прожити життя, нічого не побачивши.

​Він замовк, дивлячись у далечінь.

— Ти говориш так, ніби вже готова до небезпечної подорожі.

— Може, й готова, — очі Майри, в які він так любив дивитися, заблищали.

​Коні дихали рівно, навколо панувала вечірня тиша.

— Знаєш, коли ти читаєш мої вірші… я відчуваю, що вони оживають. Наче без тебе вони були лише порожніми словами.

Серце Майри стислося. Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона лише глянула на нього — довше, ніж дозволяли правила пристойності.

— Не треба нічого казати, — прошепотів він. — Інколи мовчання промовляє гучніше.

​Їхнє кохання не спалахнуло миттєво — воно проростало поступово: у спільному сміху, випадкових дотиках та поглядах, що тривали занадто довго. Майрі минав дев'ятнадцятий рік, і вона відчувала: це літо змінить усе.

​Графиня Аніта часто спостерігала за ними з вікна, повільно попиваючи чай із порцелянової чашки. Одна з фрейлін з тривогою запитала:

— Ваша світлосте, чи не варто їх розлучити? Це зайде занадто далеко.

— О, не будь такою нудною, — відмахнулася Аніта. — Нехай бавляться. Любов — найкращий вчитель. Вона додає Майрі блиску в очах, а Себастіану — натхнення для його сонетів. Ми обоє знаємо, чим це закінчиться.

​Але для Майри це був лише початок. Тієї ночі, коли Себастіан вперше поцілував її під осіннім зоряним небом на кріпосній стіні, вона почувалася найщасливішою людиною у світі.

❤️❤️❤️

Любі читачі, як вам анотація до книги і як сама головна героїня?