Глава 3

Замок Розен-Гренуа зустрів Майру холодною величчю каменю та блиском кришталю. Після низьких стель хатинок Коприлова високі склепіння замку здавалися такими, що сягають неба. Перший рік був важким: Майру вчили тримати спину, немов у неї замість хребта була сталева спиця, і розпізнавати десятки виделок для риби та десертів. Графиня Аніта спостерігала за нею з усмішкою творця, що ліпить фігурку з живої глини. Майра навчилася писати і читати. Книги стали її таємним вікном у світ Мейлок. Вона відкривала для себе речі, про які раніше навіть не чула.  

Але справжнє життя почалося, коли до замку після завершення університету повернувся син графині — Себастіан.  

Він з’явився на порозі в заляпаних брудом чоботях, з оберемком книг і скрипкою в руках. Високий, із глибокими карими очима, в яких, здавалося, застигла усмішка ночі. Його чорняве хвилясте волосся красиво обрамляло аристократичне обличчя з тонкими рисами. Себастіан був втіленням ліричного героя з романтичних віршів, які Майра потайки читала в бібліотеці.  

Вона дивилася на нього й ловила себе на думці, що Себастіан зовсім не схожий на інших мешканців замку. У його рухах не було холодної величі, яку так любила демонструвати графиня, — навпаки, він здавався живим, справжнім. «Він не дивиться на мене зверхньо, — подумала Майра. — Його очі ніби бачать мене такою, якою я є, а не такою, якою мене хоче зробити його мати».  

Окрім спільної трапези, яка проходила в мовчанні, їхні зустрічі були випадковими: у довгих коридорах, біля стаєнь або в саду. Майра відчувала, як щоразу серце пропускає удар, коли він дивився на неї — не як на «забавку матері», а як на рівну. «Він наче чужинець серед своїх, — майнула думка. — Може, тому я відчуваю до нього таке дивне тяжіння. Ми обоє не вписуємося у цей кам’яний палац».  

Одного вечора Майра сиділа на лаві під розквітлою акацією. Себастіан підійшов тихо, тримаючи в руках невеликий зошит.  

— Кажуть, ти любиш читати? — запитав він, ледь усміхаючись.  

Майра почервоніла, але підняла підборіддя:  

— Так, пане.  

Себастіан нахилив голову, ніби вагаючись, і легенько постукав пальцями по обкладинці зошита.  

— Тоді, може, ти станеш моєю першою читачкою? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася якась внутрішня сила.  

Майра здивовано глянула на нього.  

— Вашою… читачкою?  

— Так, — він усміхнувся куточком губ. — Я пишу вірші. Ніхто з моїх друзів не розуміє їх, а матері я їх не показую. Вона вважає, що поезія — марна справа.  

Майра відчула, як у грудях щось защеміло. «Він відкриває двері у власний світ, — подумала вона. — І цей світ ближчий мені, ніж розкішні зали замку».  

— Ви хочете, щоб я… прочитала їх?  

— Хочу, щоб ти сказала мені правду про мою творчість, — Себастіан простягнув їй зошит.  

Майра взяла його обережно, ніби він був крихким скарбом.  

— Я не знаю, чи зможу сказати щось мудре…  

— Мені не потрібна мудрість, — перебив він м’яко. — Мені потрібна щирість.  

Він сів поруч, і його парфуми змішалися з ароматом квітів акації.  

— Прочитай уголос, якщо наважишся, — додав він. — Я мрію почути, як звучать мої слова.  

Майра відкрила першу сторінку. Її пальці тремтіли, але очі світилися цікавістю. Вона вдихнула глибше й почала читати перші нерівні рядки, наче написані поспіхом. А Себастіан дивився на неї так, ніби кожне слово було важливішим за сам подих.  

«Я бачив світ у тінях і вогні,

де кожна зірка — це чужа надія…  

І десь далеко у чужій землі  

живе у людях тиха мрія…»  

Її голос тремтів, але слова звучали так, ніби належали їй самій. Себастіан дивився уважно, і в його погляді було щось більше, ніж просто цікавість.  

— Це… дуже гарно, — прошепотіла Майра, відчуваючи, як щоки палають. — У ваших віршах є вогонь правди і віра у світло.  

Себастіан усміхнувся, але його усмішка була сумна.  

— Вогонь завжди спалює того, хто його носить, — відповів він тихо. — Але якщо ти відчула світло, значить, я писав не дарма.  

Майра обережно притиснула зошит до грудей, ніби він був теплим і живим.  

— Можна я прочитаю все сьогодні ввечері, — сказала вона тихо, але впевнено. — А завтра поверну вам.  

Себастіан кивнув, і в його очах промайнуло щось схоже на полегшення.  

— Домовились. Але пам’ятай: я чекаю не похвали, а правди.  

— Я завжди кажу правду, — відповіла Майра, і в її голосі відчувалася та впевненість дівчиська з минулого.  

Він усміхнувся, відступивши на крок, і залишив її під акацією з зошитом у руках.  

Того вечора Майра довго не могла заснути. Вона сиділа біля маленького вікна своєї кімнати, де крізь шибку видно було лише шматок неба й кілька зірок. На колінах лежав зошит Себастіана. Вона розгорнула його, і слова, написані нерівним почерком, наче ожили в тиші.  

Кожен рядок був схожий на подих — то ніжний, то тривожний. У них було стільки світла й темряви водночас, що Майра відчувала: ці вірші не просто про красу чи кохання. Вони були про біль, про пошук, про самотність.  

Вона читала й шепотіла рядки сама собі, ніби боялася, що хтось почує:  

— «У нічній тиші я шукаю голос,  

який не зрадить, коли світ зникне…»  

Її серце стискалося. Вона не знала, чи це передчуття небезпеки, чи просто сила поезії. Але кожне слово відгукувалося в ній так, ніби Себастіан писав саме для неї.  

"Він приховує більше, ніж показує, — подумала вона. — Я хочу зрозуміти його до кінця, навіть якщо для цього доведеться заглянути у темряву його душі."  

Майрі хотілося сказати Себастіану завтра, що його рядки — це не марна справа, що вони справжні, живі. 

Зрештою вона сховала зошит під подушку, наче це був скарб.  

Зірки над замком світили холодним світлом, а в глибині ночі Майра відчувала, що її життя вже почало змінюватися.