Глава 2

Роки в Коприлові бігли, наче вода в річці після зливи. Майрі виповнилося п’ятнадцять. Вона вже не була тим маленьким дівчиськом із роздертими колінами, хоча вогонь в очах нікуди не зник. Батьки, щоб приборкати її невгамовну енергію, доручили їй чи не найвідповідальнішу справу — пасти сільську череду.

Кожного ранку вона виганяла корів на соковиті пасовища за пагорбами. Літнє сонце пекло так, що трава пахла гарячим медом, а комахи дзижчали, наче струни невидимої арфи. Майра сиділа на узбіччі дороги, що вела до великого міста, і відчувала, як пил липне до босих ніг. Вона любила дивитися на шлях — він здавався їй артерією світу, по якій текли таємниці, чужі долі й невідомі пригоди.

Вона не вміла читати й писати — у Коприлові книга вважалася чимось дивовижним і непотрібним. Батько навчив її лише рахувати до ста, щоб вона знала, чи всі корови повернулися додому. Але в думках Майра часто складала власні «книги» — історії, які народжувалися з її уяви й зникали, як тільки вона засинала.

Того спекотного липневого дня пил на горизонті закрутився, і почувся тупіт копит. Дорогою летіла розкішна карета — чорний лакований корпус із позолотою, герб на дверцятах, який Майра бачила вперше. Сонце відбивалося від металевих деталей так, що очі сліпило. Раптом екіпаж різко зупинився. Від карети тягнувся запах парфумів — густий, солодкий, неприродний для села.

Вікно відчинилося, і з нього визирнула жінка в неймовірному капелюшку з пір’ям. Її обличчя було бліде, мов порцеляна, а очі — холодні й уважні. Це була графиня Аніта Розен-Гренуа. Вже багато років, як вдова. Вона приклала до очей лорнет і впилася поглядом у дівчину.

— Боже мій, яка фактура! — вигукнула вдовиця, наче побачила рідкісну квітку. — Дитино, підійди ближче. Не бійся.

Майра підвелася, тримаючи в руці пастушу палицю. Серце її билося швидше, але страху не було — лише цікавість і дивне передчуття. Вітер раптово змінив напрямок, і над селом пролетів чорний ворон, каркнувши так, ніби підтвердив важливість цієї миті.

— Я не боюсь, вельмишановна пані, — відповіла вона, відкидаючи руде пасмо з обличчя.

— Яка горда постава! Як тебе звати, дивовижне створіння? І скільки тобі літ?

— Майра я. У вересні буде п’ятнадцять.

— П’ятнадцять... Самий час, щоб змити цей пил і вдягнути тебе в шовк, — графиня зітхнула, але її очі зблиснули холодним вогнем. — Слухай, Майро, ти знаєш хто я?

Дівчина ніяково похитала головою.

— Я графиня Розен-Гренуа і скажу тобі по секрету: мені страшенно нудно у моєму замку. Мої фрейліни тупі, мов куріпки. Вони ніяк не можуть придумати, як заповнити моє дозвілля. Хочеш поїхати зі мною? Я зроблю з тебе справжню леді. Ти будеш їсти зі срібла і спати на перинах.

Майра завмерла. Пропозиція звучала як казка, але в ній було щось тривожне, наче прихований капкан. Вона стиснула камінець у кишені — той самий, яким колись поцілила в Андрика.

— Це гарні слова, пані графине, — обережно мовила дівчина. — Але я не можу просто кинути корів і піти. Я не належу собі — я належу родині. Без дозволу батька й матері я нікуди не поїду.

Графиня розсміялася. Це був сміх людини, яка звикла отримувати все, що забажає. У ньому було щось різке, мов тріск скла.

— Справедливо. Розказуй, де твоя хата. Я куплю твою свободу.

Коли карета зупинилася біля низької хатини Яника, все село прибігло подивитися на це диво. Люди шепотілися, діти ховалися за спідниці матерів, а старі чоловіки дивилися з недовірою. Графиня Аніта ввійшла в дім, ледь не зачіпаючи пір’ям капелюшка низьку стелю. Її аромат заповнив простір, витісняючи запах хліба й молока.

Розмова була короткою. В кінці на стіл перед батьками Майри впав важкий шкіряний кошель. Золото всередині дзенькнуло так, що Ленора мимоволі притиснула руки до грудей. Цих грошей вистачило б, щоб купити половину Коприлова. Селяни, що стояли біля прочинених дверей хати ахнули, почувши звук монет.

— Вона матиме освіту, найкращий одяг і майбутнє, про яке тут навіть не мріють, — сухо чеканила графиня.

Яник подивився на золото, потім на доньку, яка щойно прийшла, пригнавши череду до села. В його очах була туга, але й розуміння: у світі Мейлок для селянської дівчини це був єдиний шанс на порятунок від вічних злиднів та важкої праці. Ленора стискала руки так, що пальці побіліли.

— Це твоя доля, доню, — тихо сказав він.

— Іди. Ми даємо своє благословення, — додала мати, але її голос тремтів.

Майра зібрала свої небагаті пожитки в невеликий вузлик: змінну сорочку, сукню, дерев’яний гребінець і кілька стрічок. Вона притиснула його до грудей, наче боялася втратити назавжди зв’язок з рідною домівкою.

Коли карета рушила, Майра востаннє подивилася на пагорби Коприлова. Село стояло мовчки, наче відчувало, що втрачає щось більше, ніж просто дівчину. Вітер знову піднявся, і ворон каркнув вдруге, проводжаючи її в невідомість.

Вона ще не знала, що замок графині стане для неї не лише школою, а й місцем, де вона зустріне того, хто назавжди змінить її уявлення про світ.