Глава 1

Село Копри́лів дрімало на широкій долині, сховане між хвилястими пагорбами. Вранці над ним завжди висів легкий молочний туман. Він пахнув росою та свіжозрізаним житом. Дахи хат парували теплом, а дим з коминів тягнувся в небо тонкими нитками. Півні верещали так, ніби змагалися між собою, хто перший прокричить світанок, а корови у стайнях нетерпляче тупотіли копитами, нагадуючи про молоко.

Хати в Коприлові були невеличкі, з приземкуватими дахами й стінами, обмазаними глиною й побіленими навесні. Майже кожен двір мав город, де мешканці вирощували городину та невеличкий квітник, який жінки плекали так само старанно, як і дітей. Між будівлями тяглися вузькі стежки — збиті сотнями ніг, але чисті, бо в селі любили порядок. І хоч люди жили бідно, їх не покидало відчуття гідності й прихованої сили, яка народжувалася у важкій праці від світанку до ночі.

У родині Яника та Ленори дітей було шестеро. Троє старших працювали на орендованому полі разом із батьком, двійко наймолодших бігали по двору, як горобці, що не можуть всидіти на місці, а між ними — Майра. Четверта дитина. Та, про яку в селі говорили: «У неї в очах бігає блискавка».

Майра змалку була не така, як усі. Вона здавалася створеною з руху й вітру. Її руде волосся, нерозчесане, стирчало в різні боки, наче пережило бурю. Очі — зелені, мов весняне листя, теплі й тривожно-сміливі. В її голівці завжди крутилися думки, які ніколи б не прийшли в голову звичайним дітям. Шкіра — засмагла, адже вона ніколи не сиділа вдома. Боса майже до холодів, вона знала кожен горбик, кожен корінь на землі свого села.

Майра була спритною — аж надто. Могла видертися на дерево швидше за будь-якого хлопчика, могла втекти від будь-якого дорослого, могла знайти пригоди там, де інші бачили тільки буденність.

Ленора, матір, часто зітхала, проводячи долонею по круглому животу — вона була вагітна сьомою дитиною. Та хоч сусіди нерідко приходили зі скаргами, Ленора рідко лаяла свою норовливу доньку. «Вогонь у ній, а не зло», — повторювала вона й лагідно поправляла дівчині волосся.

Але вогонь Майри часто спалахував там, де його не чекали.

Першою гучною пригодою стали черешні старого Томаса. Дерево було величезне, майже легендарне, з темними ягодами, солодкими, як мед. Одного дня Майра повела зграю дітей на «велику черешневу пригоду». Вони лазили по гілках, сміялися, наїдалися до кольок. Коли ж їх сполохав сердитий Томас, то малий Михань, утікаючи через паркан, роздер штанину до самого стегна.

— Я вас зараз усіх повисмикую за вуха! — репетував Томас, махаючи палицею. — Та я ж ті черешні ростив на продаж, а не щоб якісь шибеники мені врожай нищили!

А потім Майра вислуховувала від матері Михася за зіпсовані штанці.

Одного дня постраждала тітка Дафна. Майра разом з її дітьми повирізала всі кабачки на її городі. Вони повставляли в них палички — і зробили корів, бичків та телят. А з бурякової гички змайстрували загін для «ферми». І може б нічого, та маленька Сара порізала ножем палець і побігла до матері. Тут Дафна і оцінила ступінь збитків. Вона волала так, аж поки не захрипла.

— Та ти ж не дитина, а ціла хуртовина! — кричала вона, витираючи руки об фартух, показуючи пальцем на Майру.

Слідом настала черга тітки Охри. Її садок із квітами за три дні перетворився на лису рівнину. Діти зносили голівки ромашок, троянд, гладіолусів, жоржин та флоксів — бо Майра вирішила організувати «справжній королівський двір з принцесами та фрейлінами». Охра потім клялася, що її садок плакав.

Та справжня кульмінація сталася у серпні, коли спека тримала село в полоні, а діти шукали річку чи тінь. Того дня Андрик, відомий забіяка, штовхнув малого Петруся у багнюку й почав насміхатися з нього. Майра стояла неподалік. Сонце засліпило половину двору, але вона все бачила — і її обличчя застигло каменем.

— Відчепися від нього, — сказала вона тихо.

— А що ти мені зробиш? — зареготав Андрик. — Ти ж дівка. Дівки не б'ються, вони — плачуть.

— Може, але не я.

Вона підняла з землі гладенький камінець. Невеликий. Але важкий.

— Ти не посмієш... — Андрик усміхнувся криво, але не встиг договорити.

Камінець влучив йому просто в голову — чітко, сильно, мов випущений із пращі.

Андрик впав на коліна й завив так, що з хат повибігали люди. Рана була невеликою, але — ух яка болюча.

— Та твоя дівка, Янику, зовсім скажена! — кричав батько Андрика. — Вона ж завтра когось уб’є!

Яник стояв поруч із донькою і був суворим, мов кремінь. На вигляд він міг зламати колоду голими руками, але дитину свою не образив би ніколи.

— Вона вчинила так, як має чинити кожен, — сказав він тихо. — Забіякам часом треба нагадувати, що вони не господарі світу.

Село тоді завмерло. Ніхто не очікував, що Яник стане на бік дочки.

Того вечора Майра довго сиділа біля хати, слухаючи цвіркунів і розглядаючи свої ноги, побиті від біганини. Сонце сідало, і його проміння золотило її обличчя, роблячи його дорослішим.

Їй було одинадцять. Скоро — дванадцять.

— Ти колись перестанеш бути такою норовливою? — запитала Ленора, виходячи на ґанок.

— Ніколи, мамо, — відповіла Майра. — Бо інакше я буду не я.

Ленора погладила її плечі й усміхнулася. Не сумно — а тихо, як людина, що знає більше, ніж каже.

Коприлів жив своїм життям, але здавалося, що доля вже давно поклала око на цю дівчинку. На ту, що придумувала різні розваги і захищала слабших.

Ніхто тоді не знав, що норовлива Майра одного дня стане тією, хто змінить не лише своє село — а й увесь Мейлок.

А поки що — вона лише сміялася у вечірнє небо й бігла назустріч новому дню, який точно мав принести нові пригоди.

***

Друзі підтримайте книжку прочитаннями, вподобайкою, бібліотекою і підпискою. Може встигну на конкурс. ❤️❤️❤️