Розділ 1

Книга безкоштовна в процесі написання! Ексклюзивно на Букнет.

Село Копри́лів дрімало на широкій долині, сховане між живописними пагорбами. Вранці над ним завжди висів легкий молочний туман. Дахи хат парували теплом, а дим з коминів тягнувся в небо тонкими нитками. Півні верещали так, ніби змагалися між собою, хто перший прокричить світанок, а корови у хлівах нетерпляче тупотіли, нагадуючи про молоко.

Хати в Коприлові були невеличкі, з приземкуватими солом'яними дахами й стінами, обмазаними глиною й побіленими навесні. Майже кожен двір мав город, де мешканці вирощували овочі та невеличкий квітник, який жінки плекали так само старанно, як і дітей. Між будівлями тяглися вузькі стежки. І хоч люди жили бідно, їх не покидало відчуття гідності й прихованої сили, яка народжувалася у важкій праці від світанку до ночі.

У родині Яника та Ленори було шестеро дітей. Троє старших працювали на орендованому полі разом із батьком, двійко наймолодших бігали по двору, як горобці, що не можуть всидіти на місці, а між ними — Майра. Четверта дитина. Та, про яку в селі говорили: «У неї в очах бігають блискавки».

Майра змалку була не така, як усі. Вона здавалася створеною з руху й вітру. Її руде нерозчесане волосся стирчало в різні боки. Очі — зелені, мов весняне листя, теплі й тривожно-сміливі. В її голівці завжди крутилися думки, які ніколи б не прийшли в голову звичайним дітям. Шкіра — засмагла, адже вона ніколи не сиділа вдома. Боса майже до холодів, дівчинка знала кожен горбик, кожен корінь на землі свого села.

Майра була спритною — аж занадто. Могла видертися на дерево швидше за будь-якого хлопчика, могла втекти від будь-якого дорослого, могла знайти пригоди там, де інші бачили тільки буденність.

Ленора, її матір, тільки й зітхала від її витівок, проводячи долонею по круглому животу. Вона була вагітна сьомою дитиною. Сусіди нерідко приходили зі скаргами, але Ленора рідко лаяла свою норовливу доньку. «Вогонь у ній, а не зло», — повторювала вона й лагідно поправляла дівчинці волосся.

Але внутрішній вогонь Майри часто спалахував там, де його не чекали.

Першою гучною пригодою стали черешні старого Томаса. Дерево було величезне, майже легендарне, з темними ягодами, солодкими, як мед. Одного дня Майра повела зграю дітей на «велику черешневу пригоду». Вони лазили по гілках, сміялися, наїдалися до кольок. Коли ж їх сполохав сердитий Томас, то малий Михань, утікаючи через паркан, роздер штанину до самого стегна.

— Я вас зараз усіх повисмикую за вуха! — репетував Томас, махаючи палицею. — Та я ж ті черешні ростив на продаж, а не щоб якісь шибеники мені врожай нищили!

А потім Майра вислуховувала від матері Михася за зіпсовані штанці.

Одного дня постраждала тітка Дафна. Майра разом з її дітьми повирізала всі кабачки на її городі. Вони повставляли в них палички — і зробили корів, бичків та телят. А з бурякової гички змайстрували загін. І може б нічого, та маленька Сара порізала ножем палець і побігла до матері. Тут Дафна і оцінила ступінь збитків. Вона волала так, аж поки не захрипла.

— Та ти ж не дитина, а нищівна хуртовина! — кричала вона, витираючи руки об фартух, і показуючи пальцем на Майру.

Слідом настала черга тітки Охри. Її садок із квітами за три дні перетворився на лису рівнину. Діти зносили голівки ромашок, троянд, гладіолусів, жоржин та флоксів — бо Майра вирішила організувати «справжній королівський двір з принцесами та фрейлінами». Охра потім клялася, що її садок плакав.

Та справжня кульмінація сталася у серпні. Спека тримала село в полоні кілька днів, а потім пішов рясний дощ. Того дня після зливи хлопчик на ім'я Андрик, відомий забіяка, штовхнув малого Петруся у багнюку й почав насміхатися з нього. Майра стояла неподалік і все бачила.

— Відчепися від нього, — сказала вона тихо.

— А що ти мені зробиш? — зареготав Андрик, показуючи язика Майрі. — Ти ж дівка. Дівки не б'ються, вони — плачуть.

— Може й плачуть, але не я.

Майра підняла з землі гладенький невеликий камінець.

— Ти не посмієш... — Андрик усміхнувся криво, але не встиг договорити.

Камінець влучив йому в голову — чітко, сильно, мов випущений із пращі.

Андрик впав на коліна й завив так, що з хат повибігали люди. Рана була неглибокою, але — ух яка болюча.

— Та твоя дівка, Янику, зовсім скажена! — кричав батько Андрика. — Вона ж завтра когось уб’є!

Яник стояв поруч із донькою і був суворим, мов кремінь. На вигляд він міг зламати колоду голими руками, але дитину свою не образив би ніколи.

— Майра вчинила так, як має чинити кожен, — сказав він тихо. — Забіякам часом треба нагадувати, що вони не господарі світу.

Село тоді завмерло. Ніхто не очікував, що Яник стане на бік доньки.

Того вечора Майра довго сиділа біля хати, слухаючи цвіркунів і розглядаючи свої ноги, побиті від біганини. Сонце сідало, і його проміння золотило її обличчя, роблячи його дорослішим.

Їй було одинадцять. Скоро — дванадцять.

— Ти колись перестанеш бути такою норовливою? — запитала Ленора, виходячи на ґанок.

— Ніколи, мамо, — відповіла Майра. — Бо інакше я буду не я.

Ленора погладила її плечі й усміхнулася. 

Коприлів жив своїм життям, але здавалося, що доля вже давно поклала око на цю дівчинку. На ту, що придумувала різні розваги і захищала слабших.

Ніхто тоді не знав, що норовлива Майра одного дня стане тією, хто змінить не лише своє село — а й увесь Мейлок.

А поки що — вона лише сміялася у вечірнє небо й бігла назустріч новому дню, який точно мав принести нові пригоди.

***

Друзі підтримайте книжку прочитаннями, вподобайкою, бібліотекою і підпискою.❤️❤️❤️ Дякую!