Розділ 20 Другий день. Медитація

Афіна Віндор

Ранній підйом вже не здавався такою каторгою, тому я швидко привела себе до ладу і побігла на заняття. І бігти справді довелося, адже заняття проходило на самому дальньому відокремленому полігоні. Це якесь знущання.

Прийшла я майже останньою. Всі мої однокурсники лише скоса поглядали на мене. Невже і ці такі упереджені? Що ж з ними всіма робити? Але подумати я над цим не встигла, адже перед нами з’явилося світіння з якого вийшла … фея. Ой, я ж забула! Дерек казав, що медитацію викладає наша знайома фея Вілея.

Коли світіння зникло, я змогла розгледіти феєчку. Зростом вона була десь трохи більше метра. Мініатюрна та струнка з трохи блідим видовженим обличчям. Довге чорне волосся вільно спадало до талії. За спиною тріпотіли напівпрозорі крильця. Її образ завершувало ледь помітне світіння.

Гарна, ніжна, ефемерна. Схоже не лише на мене фея справила таке враження, адже всі студенти з відкритими ротами розглядали фею. Вона так і не приземлилася на землю, а зависла в повітрі тріпочучи своїми прозорими крильцями.

– Я фея Вілея, – не зважаючи на загальний стан студентів, почала вона. – На моїх заняттях ви поринете в себе. Зможете краще пізнати себе, а дехто зможе віднайти своє я.

Вона оглядала нашу групу і тут її погляд зупинився на мені. Обвела прискіпливим поглядом, поглянула в планшет, який несподівано з’явився у неї в руках.

Я лише спостерігала. Можливо ми і були подругами в дитинстві, але зараз ми вже дорослі, до того ж викладач і студентка. А ще на додачу до всього цього я її зовсім не пам’ятала.

– Добре, – вона нарешті відірвала погляд від планшета. – Сьогодні у нас буде лише знайомство.

– То ми можемо бути вільні? – самовпевнено заявив кремезний хлопчина. – Ми ж з вами вже познайомилися.

– Зі мною – так. Але ціль наших занять познайомити вас з вами самими, – повідомила фея, невдоволено поглянувши на студента.

– Я себе і так добре знаю, – відмітив невисокий хлопчина, поправляючи окуляри.

– Це перший крок у розкритті своїх здібностей, кращого пізнання себе, – продовжила феєчка. – Після такого знайомства буває, що студенти змінюють факультет.

– Ще чого не вистачало, – заявив все той же кремезний студент. – Може ще скажете на факультет лікарської справи? – мовив він і зареготав.

– Якщо в цьому буде необхідність, то так. Ви ознайомилися з правилами. У нас йде двоступінчата система прийому. Першу ви вже всі пройшли. А друга відбувається протягом першого семестру. Ми оцінюємо ваші здібності, старання, а також ваш внутрішній потенціал. За результатами другого етапу ви або залишитеся на обраному факультеті, або будете рекомендовані до переводу на інший.

Ого, як тут все серйозно. До такого я ще не дійшла в правилах. Та що там казати, я застрягла на першому розділі тих самих правил.

– А тепер повторюйте за мною, – мовила феєчка і сівши на схрещені ноги поклала руки на коліна і закрила очі. І все це вона проробила в повітрі.

Студенти без зволікань повторили за нею.

– Викиньте все з голови. Уявіть гарний будинок посеред лісу. Там у будинку ваше внутрішнє я. А ззовні – ви теперішні. Підійдіть до будинку і підгляньте за собою. Що ви там побачите?

Я закрила очі і зробила все, як рекомендувала феєчка. Гарний затишний будиночок у лісі. Великі вікна, розчинені через спеку. Вітер тріпає білосніжні фіранки. Я тихо, не створюючи зайвого шуму підкрадаюся до вікна. Підводжуся навшпиньки і намагаюся заглянути у будинок. Фіранки тріпотять на вітрі, і не дають мені змоги, роздивитися кімнату. Ось я перехиляюся через підвіконня, підтягуюся і сідаю на нього. Протягую руку і хватаю фіранку, щоб здвинути її убік. Застигаю. Переді мною постає велика порожня кімната з чорним проваллям замість підлоги. Всередині нього вирує магія, яка кличе мене. Кличе мене туди, у її глибину. Я перехиляю ноги через підвіконня і стрибаю у невідомість.

– Афіна! – стурбований голос наді мною. Такий знайомий і такий рідний.

Відкриваю очі, і бачу схвильоване обличчя Ріеро. А він що робить на моєму занятті? Обвожу поглядом кімнату і розумію, що я вже не на полігоні, а, судячи з білого кольору стін, в медичному центрі.

– Нарешті, – з полегшенням в голосі мовив дракон. – Як ти себе почуваєш?

– Все нормально, – після деякої заминки відповідаю йому.

– Дякую пане проректор, далі я сама, – у відчинені двері залетіла фея Вілея.

– Ну якщо моя допомога більше не потрібна, – мовив дракон і ще раз поглянув на мене.

Похитала головою. Яка допомога? Мені б для початку самій розібратися в тому, що трапилося. А з цим мені краще допоможе феєчка. Тому так дракон, йди у свої справах, у тебе їх напевно багато. Чому ти взагалі опинився тут?

– Афіна, ти мене зовсім не пам’ятаєш? – запитала феєчка коли ми лишилися удвох.

– Ні, – чесно призналася. – Але Дерек розповідав, що в дитинстві ми дружили.

– Дерек, так бачила я його, – посміхнулася вона.

– Що трапилося на занятті?

– Це я тебе хотіла запитати? Все йшло нормально, коли ти раптом почала хилитися і втратила свідомість. У тебе вийшло заглибитися у себе. Але що ти такого побачила в тому будиночку?