8 (1)

Алекта

Довкола дому старости зібрався справжній натовп. Тут були майже всі, окрім зовсім малої дітвори. Підстрибували на місці юнаки, готові кинутися до лісу, гнані гострим бажанням помсти, кружляли вихорами дівчата, подруги Мейрі, а старші люди струшували кулаками у повітря.

– Зелена Ніч завжди до біди, – причитала бабуся Мейрі, втираючи сльози. – Скільки разів я онучці говорила, що їй не треба з відьмацтвом водитися, але ж вона хіба мене колись слухала?!

– Та годі вам, мамо, – махнула рукою Бекка, Мейріна Матір. – Томаше, скажи їй! Нічого такого наша Мейрі не робила і не відверталась від бога!

– Ох, Пресвітлий Валлоа, збережи і помилуй, – літня жінка осінила себе священним знаком. – Це все тому, що ти, сину, впустив у село відьмацтво…

– Пресвітлий Валлоа ніколи нічого не робить, – промурмотів Давет, що стояв поруч зі мною, – і істерика теж не допоможе повернути Мейрі. Який сенс стояти і причитати…

Я не могла заперечити, Давет казав правду. Молитви Пресвітлому Валлоа нікому зараз не допоможуть. Проте заборонити старенькій звертатись до єдиної сили, що, на її думку, могла порятувати Мейрі від нечисті, вона не могла.

– Заспокойтеся, – чарівник, не витримавши, зробив крок вперед. – Мейрі треба шукати, а не причитати та молитися богам, це зараз не допоможе.

– Уже спробували твої чари, – буркнув Томаш, – і що? Нічого!

З самого початку, тільки почувши новину, Давет спробував сформувати пошуковий імпульс, що мав би віднайти Мейрі і привести нас до неї. На жаль, зрештою це нічого не дало; магія розплескалася на березі річки, де дівчину бачили востаннє.

Мої пошуки теж нічого не дали. Все, що я могла сказати – Мейрі жива, тільки зараз її забрало щось сильне. Духи в Зелену Ніч на піку могутності, не дивно, що вони простягнули до когось свої лапи. Не треба було святкувати, краще б вона ходила ворожити завтра!

Або взагалі не ворожила. Далось їй це кохання… Останнім часом Мейрі тільки про нього і говорила, все запитувала, чи можу я спитати у зірок та у лісу, чи вдасться їй дочекатися свого судженого, ще й так зітхала, ніби знала, про кого йде мова.

Не знаю, що так закрутило їй голову, але призвело це до лиха.

– Якщо не допомагає магія, отже, потрібно зібратися і рушити на пошуки! Отак, натовпом! – закричав Мейрін дядько, брат Бекки. – Завжди справлялися без усіляких чаклунських штук, а тут не зможемо? Я зараз же йду розшукувати мою племінницю! Хто зі мною?

Залунали голоси. Рвалися і підлітки, і молоді дівчата, підняли гвалт чоловіки. Я уявляла собі, що вони нашукають у нашому лісі, який так не любить шуму.

– Годі! – гаркнула я, не втримавшись. – Треба організуватися, а потім вирушати, ну куди ви натовпом? Це ж болота!

– А що ти пропонуєш, відьмо? – огризнувся Томаш, б’ючи мене цим словом, ніби батогом.

На моє щастя, Давет знову не лишився осторонь.

– Сформуємо пошукові групи, – сказав чарівник. – та прочешемо ліс. По одному краще не ходити, невідомо, наскільки ліс небезпечний, тим паче, в цей період... краще розходитись парами або трійками. Розділимо околиці на сектори. Хто краще знає ліс або може використовувати магію, як я, для пошуку, той охоплюватиме більші території, хто звичайна людина, той менші. Постараємось рухатися швидко і нічого не впустити.

Староста кивав, навіть не намагаючись сперечатися з упевненим у власних словах чарівником. Я ж відчула, як холодом пройшлась по спині тривога.

– В лісі легко загубитися, – сказала я. – Нам потрібно рятувати Мейрі, але притому не загубити ще половину села.

– З самого дитинства ми всі живемо на болотах, – огризнувся староста, – а ти, Алекто, хочеш, щоб ми боялися, замість шукати мою доньку?

– Ні. Такого я не казала, – з натиском відповіла я. – І, звісно, понад усе хочу, щоб з Мейрі все було добре. Але обережність буде не зайвою…

– Ми підемо в ліс, і крапка! – прогарчав чоловік.

Мені треба було лише кивнути. Але я відчувала, як у повітрі запахло бідою. Щось мало трапитися, дуже лихе, якщо я просто їх відпущу.

Я перезирнулася з Даветом. Якби його тут не було, я б запропонувала ритуал, що не дозволить нікому загубитися. Цій магії навчила мене бабуся, і тому більшість селян спокійно йшли на болота та не боялись загубитися. Я майже не проводила ритуали з дня її смерті. Спочатку від горя чари переплутувалися, не бажали йти до рук, а потім…

Страх.

Клятий страх.

– Звісно, ви підете до лісу, – нарешті сказала я, змушуючи дивитись вперед себе, не на Давета, а на батька Мейрі, – але перед цим я проведу ритуал, аби ніхто не загубився.

– Якщо ми погодимось, – пхикнув хтось з чоловіків, – аби над нами чарували.

Ми з Даветом перезирнулися. Він похитав головою, майже приречено, ніби розумів, до чого йде, а потім з натиском зронив:

– Ви погодитесь.