7 (2)

Мені дуже хотілось притримати Алекту, коли ми підійшли до наших будинків, але вона вислизнула з моїх рук, прудка, мов казкова фея, і зникла за дверима. Всередині щось гупнуло, напевне, голодний псевдодракончик, якого вона так намагалась від мене приховати, вимагав негайно приділити йому увагу. Цікаво, чи помітила Алекта, що хустка, якою вона перев’язала зап’ясток, злетіла ще на другому танці, а вогонь вигравав відблисками на маленькій смужці луски?

Я б нахилився і торкнувся видозміненої шкіри вустами, а потім запевнив Алекту, що це ніяк їй не загрожує. Потім перебирав би її золотаве волосся і шепотів, що я зовсім не на стороні графа Озера, в чому вона мене явно підозрює, а може, розповів би, що ніякої інквізиції в цивілізованому Саорі більше не існує, а Бежель та його околиці надто застрягли в минулому.

Але всі ці слова згасли на язику, бо тоді довелось розповідати б і більше. Нащо я переховуюсь, хто я такий насправді.

Син герцога Даміано Антіріса, спадкоємець престолу, який намагається зрозуміти, звідки лиха магія взялася в Бежелі та його околицях, що спричинило сплески…

Чи справді зникають люди останнім часом, хто заводить їх на болота та яка сила намагається розростися тут, пустити корені? Що ми не помітили, доки розбиралися з проблемами столиці?

Важкі думки не давали заснути аж до самого світанку. Мені здавалось, що коріння, яке пустив Велько, досі розповзається по будинку, шкребе дерев’яну підлогу, намагається прорости та напасти на мене.

– Геть, – шепотів я крізь сон, і холодна сила смерті вбивала чужі чари.

Прокинувся я, коли сонце уже яскраво світило у вікно. Ніякого плющу я не виявив, навіть зів’ялого листя або попелу від нього, тож видихнув з полегшенням. Принаймні, від ковалевого будинку прокляття відступило.

Для міста було б ще доволі рано, але для села – день в самому розпалі. Вийшовши на вулицю, я побачив, як хтось жене кіз з пасовиська, хтось – свариться з сусідкою…

Алекта теж була на вулиці, розповідала літній жінці, як правильно приймати трави, аби відпустило поперек. Я замилувався ельфійкою. На її розпущеному волосся вигравало сонце, і дівчина сама мов світилася зсередини. На чергове запитання старенької, від якого вже й мені хотілось  загарчати, Алекта лише мило всміхнулась та відповіла так само м’яко і ніжно, як і першого разу.

– Ну, бережи тебе Прествілий, дитино, – жінка осінила її знаком Пресвітлого Валлоа і потупала геть, притискаючи до грудей мішечок з травами.

Я підійшов ближче.

– Здається, Алекто, в селі тебе люблять.

– Не всі… – відказала вона, важко зітхаючи. – Далеко не кожному до душі була моя бабуся, і я слідом за нею.

– Чому?

– Та ж… Знахарка, навіть з маленьким даром, що дозволяє тільки правильно компонувати трави, для людей вже щось лихе… – Алекта перехопила мій погляд і трішки зніяковіла. – А що, хіба в місті не так?

– Звісно ж, ні.

– Справді? – вона здивовано глянула на мене.

Довкола співали пташки, і кілька синичок примостились прямо на плечі Алекти. Під ногами у неї щось шурхнуло, і велетенський чорний котисько взявся тертися об дівочі коліна крізь тканину її домашньої сукні.

– В містах давно же поважають магію. Мені здається, ваше село трохи застряло в минулому, – чесно сказав я. – Забороненими чарами ти не послуговуєшся.

– Звідки знаєш? – фиркнула Алекта.

Нюхом чую. Я все життя провів серед магів, крім того, дар дозволяв вловлювати більш тонкі магічні еманації, аніж це доступно звичайним людям.

Але вголос, ясна річ, я сказав інше.

– По тобі видно. Та й якби чаклувала, я б помітив, досвіду вистачає.

– Не думав піти працювати в інквізицію?

– Мені б там не знайшлось місця.

– Чому? – здивувалась Алекта. – А. Туди магів не беруть!

– Та туди вже нікого не беруть. В містах, – обережно зазначив я, – інквізиції як такої давно немає.

Алекта відмахнулась, ніби я говорив цілковиті дурниці. Здається, почути правду вона ще точно не готова, все одно не сприйме те, що я скажу, всерйоз. Тож я зітхнув і вирішив не наполягати. Якось потім спробую пояснити ще раз.

Зараз потрібно розібратися з більш нагальними потребами.

– Скажи, Алекто, а у вас тут є якийсь трактир? Бо я його не помітив, коли ми селом ходили.

– Трактир?..

– Ну, таверна, шинок, – я махнув рукою, – якесь місце, де можна поїсти за гроші. Не надто хочу проводити ритуали на голодний шлунок.

– Гхм, – Алекта зиркнула на мене, – хлопче, може, у вас в місті якось інакше, але тут ніхто шинки не тримає. Нема кому в них ходити. У селі всі готують собі самотужки. Або йди до Бежеля, там щось має бути. Якщо ти, звісно, не проти ганяти до міста три рази на день і проходити пішки понад годину в один бік.