7 (1)

Давет

Село нагадувало мені цілісний живий організм під час свята. Всі щасливі, веселі, танцюють і всміхаються, водять хороводи… Як спадкоємець герцогського трону, я побував на сотнях балів вдома, спостерігав за батьком, що роздавав всім холодні стримані усмішки, приправляючи їх крижаними словами, здатними однаково зцілити і ранити, тож добре знав, що таке святкування у світі аристократів. Але такі прості, сільські веселощі мені були недоступні. Хто ж введе герцоженя в коло звичайних селян і танцюватиме, тримаючи його за руку?

Ніхто, жодна людина, що має бодай краплю здорового  глузду, цього не зробить.

Проте тут мене ніхто не міг впізнати, а Алекта взяла за руку і потягнула до танцю. Сонце сховалось за обрієм, і нічну темряву розганяло полум’я великого вогнища в самому центрі площі. Всі сміялися. Батьки забрали малих дітей, проте молодь залишилась веселитися і танцювати.

Алекту не надто кликали до танцю інші парубки, тож я скористався цією можливістю і запрошував сам. Її золотаво-руде волосся розтріпалося, і тепер я особливо добре бачив гострі вушка.

Ельфійка. Вона – ельфійка, яка незрозуміло що забула в цьому маленькому селищі, де я більше не побачив нікого гостровухого.

Може, її до танцю не кличуть, бо вона відьма, але навіть якби кликали, жодний звичайний чоловік не витримав би прудкості і швидкості, на яку здатна ельфійка. Ноги Алекти ледь торкалися землі, вона пурхала, мов пташка, невагома і прекрасна. Спочатку я не знав рухів того танцю, в який вона мене затягнула, але швидко призвичаївся до нього, тож міг підхоплювати її, знаючи, що робити.

– Ти дуже гарно танцюєш, – все-таки подарувала мені комплімент Алекта, коли навіть велике вогнище почало згасати, і майже для всіх, окрім нас з Алектою і кількох тифлінгів, що теж мали нічний зір, стало надто темно.

– Маю добру вчительку, – підморгнув я їй, – що здатна закружляти у танці кого завгодно. Ти дуже прудка.

– Ти навіть не засапався!

– Ми з тобою схожої крові, Алекто, – я поправив волосся, показуючи їй власні гострі вуха, – тому можемо дихати одним повітрям і жити в одному темпі.

Дівчина подарувала мені швидкий сумний погляд.

– Схожої? – спитала. – Хіба ти не напівельф, як і я.

– Можливо, не зовсім напівельф. Одна половина і в тебе, і в мене ельфійська. А друга… Хтозна.

– Яка ж вона ще може бути друга половина, як не людська?

Дріадська, наприклад.

– Можливо, друга половина теж ельфійська? – підморгнув я Алекті, і вона зашарілась.

– Не розумію, про що йде мова.

– Кожен напівельф впізнає ельфійку, якщо він не геть дурний. По вухах видно, – розвів руками я. – Ти можеш навіть сама себе такою не сприймати, бо виросла серед людей і звикла до їх темпу життя, але минатимуть роки…

– І я залишусь одна, ти це хочеш мені сказати? – з сумом озвалась Алекта. – Ходімо. Скоро світанок. Не знаю, як у тебе, а в мене багато роботи…

Алекта вислизнула з моїх рук, приховуючи свій раптовий сум за повною виклику усмішку, і рушила вулицею у напрямку свого будинку. Та вона не встигла відступити достатньо далеко, на шляху дівчини виникла розтріпана Мейрі. Дівчина теж була скуйовджена, розпашіла та весела, і її світлі очі палахкотіли незвичним, лихим вогнем.

Я мимоволі згадав молодих чарівниць, що останніми роками відвідували бали мого батька. На відміну від аристократок, що звикли коритися, відьми були сповнені впевненості, що не просто можуть, а повинні докорінно змінити власне життя, кинути виклик. Вони дивились так само, особливо коли підходили до межі, і далі йти небезпечно.

Але від Мейрі не пахло жодним даром. Звичайна людська дівчина. То чому ж вона дивиться так рішуче?

– Алекто, – важко дихаючи, витиснула з себе слова разом з усмішкою Мейрі, – ми йдемо зустрічати світанок на річку. Ходімо з нами?

– Буде весело! – загомоніли інші дівчата, що вже встигли оточити старостову дочку з усіх боків. – Приєднуйся, Алекто!

– Будемо гадати на судженого!

– Ти ж відьма, тобі легше воду читати!

Варто було згадати про відьмацтво, як Алекта, що явно поривалась погодитись, заперечно хитнула головою.

– Я знахарка, дівчата, – суворо відказала вона, – у ворожіннях участі не беру і вам не раджу. Духи води ніколи не розкажуть вам правду. Природа буває підступною.

– Не будь занудою!

– Не піду, – відрізала Алекта і потягнула мене за зап’ясток геть. – Пане чарівнику, думаю, тобі теж пора спати, а не на суджених гадати. Завтра, напевне, знов братимешся за роботу.

– Я й не планував гадати, – розсміявся я.

Навряд чи вода дасть відповідь на важливі питання, наприклад, де шукати джерело аномалії або як вимити отруту закляття з Велька, якого забрав з собою батько. А що до судженої, то вибору я маю чимало, але не надто поспішаю ним скористатися.