Розділ сьомий

Давет

Село нагадувало мені цілісний живий організм під час свята. Всі щасливі, веселі, танцюють і всміхаються, водять хороводи… Як спадкоємець герцогського трону, я побував на сотнях балів вдома, спостерігав за батьком, що роздавав всім холодні стримані усмішки, приправляючи їх крижаними словами, здатними однаково зцілити і ранити, тож добре знав, що таке святкування у світі аристократів. Але такі прості, сільські веселощі мені були недоступні. Хто ж введе герцоженя в коло звичайних селян і танцюватиме, тримаючи його за руку?

Ніхто, жодна людина, що має бодай краплю здорового  глузду, цього не зробить.

Проте тут мене ніхто не міг впізнати, а Алекта взяла за руку і потягнула до танцю. Сонце сховалось за обрієм, і нічну темряву розганяло полум’я великого вогнища в самому центрі площі. Всі сміялися. Батьки забрали малих дітей, проте молодь залишилась веселитися і танцювати.

Алекту не надто кликали до танцю інші парубки, тож я скористався цією можливістю і запрошував сам. Її золотаво-руде волосся розтріпалося, і тепер я особливо добре бачив гострі вушка.

Ельфійка. Вона – ельфійка, яка незрозуміло що забула в цьому маленькому селищі, де я більше не побачив нікого гостровухого.

Може, її до танцю не кличуть, бо вона відьма, але навіть якби кликали, жодний звичайний чоловік не витримав би прудкості і швидкості, на яку здатна ельфійка. Ноги Алекти ледь торкалися землі, вона пурхала, мов пташка, невагома і прекрасна. Спочатку я не знав рухів того танцю, в який вона мене затягнула, але швидко призвичаївся до нього, тож міг підхоплювати її, знаючи, що робити.

– Ти дуже гарно танцюєш, – все-таки подарувала мені комплімент Алекта, коли навіть велике вогнище почало згасати, і майже для всіх, окрім нас з Алектою і кількох тифлінгів, що теж мали нічний зір, стало надто темно.

– Маю добру вчительку, – підморгнув я їй, – що здатна закружляти у танці кого завгодно. Ти дуже прудка.

– Ти навіть не засапався!

– Ми з тобою схожої крові, Алекто, – я поправив волосся, показуючи їй власні гострі вуха, – тому можемо дихати одним повітрям і жити в одному темпі.

Дівчина подарувала мені швидкий сумний погляд.

– Схожої? – спитала. – Хіба ти не напівельф, як і я.

– Можливо, не зовсім напівельф. Одна половина і в тебе, і в мене ельфійська. А друга… Хтозна.

– Яка ж вона ще може бути друга половина, як не людська?

Дріадська, наприклад.

– Можливо, друга половина теж ельфійська? – підморгнув я Алекті, і вона зашарілась.

– Не розумію, про що йде мова.

– Кожен напівельф впізнає ельфійку, якщо він не геть дурний. По вухах видно, – розвів руками я. – Ти можеш навіть сама себе такою не сприймати, бо виросла серед людей і звикла до їх темпу життя, але минатимуть роки…

– І я залишусь одна, ти це хочеш мені сказати? – з сумом озвалась Алекта. – Ходімо. Скоро світанок. Не знаю, як у тебе, а в мене багато роботи…

Алекта вислизнула з моїх рук, приховуючи свій раптовий сум за повною виклику усмішку, і рушила вулицею у напрямку свого будинку. Та вона не встигла відступити достатньо далеко, на шляху дівчини виникла розтріпана Мейрі. Дівчина теж була скуйовджена, розпашіла та весела, і її світлі очі палахкотіли незвичним, лихим вогнем.

Я мимоволі згадав молодих чарівниць, що останніми роками відвідували бали мого батька. На відміну від аристократок, що звикли коритися, відьми були сповнені впевненості, що не просто можуть, а повинні докорінно змінити власне життя, кинути виклик. Вони дивились так само, особливо коли підходили до межі, і далі йти небезпечно.

Але від Мейрі не пахло жодним даром. Звичайна людська дівчина. То чому ж вона дивиться так рішуче?

– Алекто, – важко дихаючи, витиснула з себе слова разом з усмішкою Мейрі, – ми йдемо зустрічати світанок на річку. Ходімо з нами?

– Буде весело! – загомоніли інші дівчата, що вже встигли оточити старостову дочку з усіх боків. – Приєднуйся, Алекто!

– Будемо гадати на судженого!

– Ти ж відьма, тобі легше воду читати!

Варто було згадати про відьмацтво, як Алекта, що явно поривалась погодитись, заперечно хитнула головою.

– Я знахарка, дівчата, – суворо відказала вона, – у ворожіннях участі не беру і вам не раджу. Духи води ніколи не розкажуть вам правду. Природа буває підступною.

– Не будь занудою!

– Не піду, – відрізала Алекта і потягнула мене за зап’ясток геть. – Пане чарівнику, думаю, тобі теж пора спати, а не на суджених гадати. Завтра, напевне, знов братимешся за роботу.

– Я й не планував гадати, – розсміявся я.

Навряд чи вода дасть відповідь на важливі питання, наприклад, де шукати джерело аномалії або як вимити отруту закляття з Велька, якого забрав з собою батько. А що до судженої, то вибору я маю чимало, але не надто поспішаю ним скористатися.

Мені дуже хотілось притримати Алекту, коли ми підійшли до наших будинків, але вона вислизнула з моїх рук, прудка, мов казкова фея, і зникла за дверима. Всередині щось гупнуло, напевне, голодний псевдодракончик, якого вона так намагалась від мене приховати, вимагав негайно приділити йому увагу. Цікаво, чи помітила Алекта, що хустка, якою вона перев’язала зап’ясток, злетіла ще на другому танці, а вогонь вигравав відблисками на маленькій смужці луски?