6 (1)

Алекта

Я збиралась розпитати Давета, куди він вирушає, і майже не сумнівалась, що він відповість – але всі мої спроби дістатися до сокровенних знань і вивідати таємниці зламалися через гуркіт, що долинав з будинку. Я кинулась на звук, і саме вчасно, щоб побачити, що псевдодракончик пролізає до мого погребу, вмудрившись якимось чудом відкинути кришку.

– Ти куди! – зловила я його за крила. – Паскуднику, туди не можна!

Дракончик виразно заклацав зубами і викрутився у мене в руках, а тоді підвів свої велетенські очі з вертикальними зіницями.

Погляд був таким невинним, що у мене аж нутрощі у вузол скрутило. Бідолашна дитина страждає. Він зголоднів, сто років уже не мав ані ріски в роті, а я, погана господарка, навіть не запропонувала йому свіжого м’ясця, фруктів та випічки. Треба негайно приготувати щось, пригостити бідолаху і спробувати замолити перед ним свої гріхи…

Я швидко заморгала.

– Ти намагаєшся мені голову заморочити? – спитала у нього похмуро. – Ось ти що робиш, паскуднику! Насилаєш мені образи, так?

Дракон зробив ще більш невинний вираз мордочки.

– Я тобі не вірю!

А дарма. Така мила істота, така беззахисна. Він росте і може стати величезним драконом, справжнім, а я тоді буду його вершницею. І все завдяки тому, що нормально його годуватиму. Проста, нормальна задача, з якою впорався б хто завгодно, а я, погана відьма, навіть на таке не здатна…

Я струснула головою і швидко відвернулась від дракона, намагаючись приховати своє зніяковіння. Ні, він все-таки безсовісна істота, проліз мені в голову і намагається там кубло звити. Адже розповідала бабуся: псевдодракончик ніколи, за жодних умов не може стати великим драконом, вони на це не здатні. Зате люблять дурити голову тим, з ким пов’язалися, аби отримати більше їжі, або що вони ще можуть бажати.

Дракончик втямив, що я вириваюсь з його пастки, і взявся топтати мене маленькими лапками та повуркувати. Це теж явно метод ментального впливу, але як же важко було йому опиратися.

– Ні, друже, – відрізала я, – ти вчинив нечесно зі мною, коли спробував заворожити.

– Вур-р-р.

– І ти достатньо багато з’їв.

– Вур-р-р-р-р-р-р!

– Тому тобі зараз потрібно поспати, – я погладила його по лускатій голівці. – І припинити напирати на мене, бо я стійка відьма та не піддамся твоїм чарам.

– Пф-ф-ф! – відповів дракончик і, відштовхнувшись від мене тими самими лапами, якими щойно ласкаво топтав, шугнув під стелю і всівся на балці. Я сподівалась, що він облаштував собі там гніздечко і має намір поспати, але ні. Псевдодракон взявся перегризати шнурок, на якому висів пучок лікувальної трави.

– Підступна тварина! – буркнула я, не стримуючи свого несхвалення.

На жаль, дракончикові виявилось абсолютно байдуже, наскільки я високої про нього думки. Він навіть хвостом не поворухнув, коли я спробувала його покликати або зігнати звідти.

Єдине, що спрацювало як слід – шматок козячого сиру, який я витягнула зі сховку. Дракончик проковтнув його швидше, ніж я оком встигла змигнути, заліз до мого ліжка, всунувся під ковдру, згорнувся клубочком і тихенько захропів.

– Ох, – зітхнула я. – І що з тобою робити?

Звісно, дракончик не міг відповісти, бо не володів людською мовою, але я підозрювала, що відповідь буде приблизно така: «любити, балувати і піддаватись на будь-які вмовляння, бо дракон – це святе, і він має отримувати максимум задоволення від життя».

Я невдоволено потерла мітку. Це ж мало так не пощастити. Чому він взагалі звалився саме на мою голову?

Звісно, тому, що я відьма. Тому, що сховатись майже неможливо. Мою силу видаватиме все, що завгодно, зрештою, я сама себе Даветові видам.

Я приречена.

Настрій зіпсувався остаточно, коли я згадала про Болотяника. Раніше ми дружили з лісовим народом, і нечисть з боліт не намагалась на мене нападати. Я видавалась їм своєю. Але тепер це змінилось. Я перетворилась на підступного ворога, якому треба протистояти стільки, скільки вдасться. Вони намагатимуться витіснити мене будь-якою ціною, бо я тут тепер чужачка.

Все через Давета.

Якби він не змусив провести його до лісу… хоча, я ж сама погодилась. Але не мала іншого вибору! А Болотяник явно відчув, що від Давета буде одне тільки лихо. Інакше з чого б раптом ліс та болото повставало проти міського чарівника? Явно не просто через вторгнення чужинця, природа ніколи не буває настільки лихою.

З похмурих думок мене висмикнув шум з вулиці.

– Алекто, Алекто! – почула я гукання дівчат. – Виходь! Алекто, а ти сьогодні будеш на святі?

Я визирнула і побачила Мейрі в оточенні подруг.

– Святі?.. – перепитала я.

– Сьогодні ж Зелена Ніч! – вигукнула Мейрі, і я міцно вчепилась пальцями в одвірок.