5 (1)

Давет

Природа завжди мене любила.

Я не мав проблеми з тим, щоб посадити якусь рослину – проросте навіть крізь камінь. З тим, щоб погладити тварину, хоч домашнього кота, хоч дикого вовка, хоч дракона.

Але на цих болотах, здається, моє давнє вміння зрадило мені. Тому що замість прихильності я відчував ненависть. Болотяник палив мене своєю магією, а довкола нього вилися світлячки, і я знав, хто це. Загублені душі. Скільки ж невинних забрали ці болота, так, як мене, або навіть таємно затягнувши в трясовину? Дорослі і не тільки сходили з доріжок, слухаючи підступний спів, а хазяїн болота вів якісь свої таємні справи.

Від магії життя повітря стало кислим, неприємним на запах. Земля чвакала під ногами. Ми бігли крізь чагарник, і я ні на мить не відпускав руку Алекти, аби її не зачепила моя магія. Сила смерті бриніла у повітрі, розрізала кущі, висушувала трясовину.

Коли ми вилетіли на галявину, вона, важко дихаючи, спитала:

– Що це взагалі було, Безодня тебе дери, чарівнику?!

Ні, Безодня до мене лагідна. Покровителі мами і тата ніколи б не завдали шкоди. Але, певне, Алекті не варто знати подробиці.

– Думаю, я тебе маю про це спитати, – озвався я. – Чому він на нас напав? Часто таке буває? Що у вас взагалі тут відбувається?

– Я… Не знаю, – озвалась Алекта. – Нечасто. Я вперше таке бачу. Я з ним раніше не… Не мала справ.

Недовірливо зиркнувши на відьму, я нагадав:

– Він говорив з тобою, і мій слух доволі гострий, щоб розуміти, що саме він сказав. Ви знайомі. І він невдоволений, що ти мене привела… Це тому ти не хотіла цього робити, так? Знала, що він розлютиться? Чому ж тоді не попередила?

Алекта відступила до свого дому і нервово смикнула плечем.

– Хазяїн боліт могутній.

– Він викривив твої думки?

– Мені важко сказати, – ухильно відповіла відьма, лише підтверджуючи мої підозри.

Отже, місцеві намагатимуться приховати секрети лісу, хочуть вони того чи ні, а мені доведеться відшукати розгадку. Бо те, що я побачив, лиха сила, яка накинулась на нас, явно лише слабке відлуння справжньої могутності, прихованої на болотах.

– А сам ти? – Алекта впилась в мене поглядом. – Що за силу ти використав, щоб ми змогли звідти піти? Я такої магії не знаю.

– Це була сила смерті, – неохоче озвався я.

Більшість магів чаклують силою душі. Їх сила може бути світлою або темною, в залежності від намірів, але загалом вона нейтральна. Є також жерці, що моляться Пресвітлому Валлоа, але зараз їх все менше, бо бог більше не дарує чари тим, хто насправді не мав би ними володіти. Можна стати чаклуном, служити богові Безодні або деяким іншим могутнім істотам. Але про чалкнуів говорять мало, бо чим менше їх, тим спокійніше жити. Краще не розповсюджувати таке знання по світу.

А є я. Незрозуміла істота, схожа на напівельфа. Моя сила не має нічого спільного з душею. Я – суміш життя та смерті, така дивна, що навіть божество не може достоту пояснити, як це трапилось. Бо мій біологічний батько, якого я, на щастя, ніколи не знав – і про якого міг би й не дізнатись, якби не намагався розібратись, що це за магія така, – передав мені дріадську силу і кров.

– Смерті? Ти некромант? – здивувалась Алекта. – Я думала, вони більше по кладовищах, аніж по лісах…

– Гм, так… Я не некромант, але знаю кілька помічних заклинань з курсу загальної магії. Я гарно вчився і оволодівав багатьма техніками, – я майже не збрехав, тому що справді вивчав в університеті все, до чого лише дотягувались руки.

Проте Алекту я все одно обманув. Вона подумала, що я застосував некромантське заклинання, але це було не так. Я витягнув силу зі свого тіла, не плетучи жодне закляття. Тільки ж у такому не зізнаються, тим паче, дівчатам, яких ледь знають.

Алекта, напевне, перелякається. Її ясні зелені очі миттю втратять своє забарвлення, перетворяться на дві сповнені страху круговерті. Тому, замість того, щоб відкритись трішки, я продемонстрував найзвабливішу усмішку, на яку тільки був здатен, і простягнув руку, аби висмикнути з її волосся дрібні гілочки. Шовковисті золотаво-руді прядки мінилися, мов дорогоцінність в променях сонця, і у мене на вустах мимоволі розквітнула усмішка.

Гарна вона все-таки. І така… Дика. Моя сила відчувала в Алекті щось близьке, рідне. В голові спалахнуло дурнувате бажання торкнутися її щоки, аби стерти бруд, а ще – все-таки торкнутися гладенької шкіри. Я навіть подався вперед, не розуміючи, що за потяг виник між нами і чому його так складно подолати. Алекта теж зробила маленький крок вперед. Вона більше не сперечалась і не намагалась відсторонитися, а це само по собі дивно…

Мить – і мана розвіялась. Алекта відвернулась, зв’язок було втрачено, а я втямив, що мало не загубився у маренні поруч з нею.

Свідомість кольнуло, раз, другий. Ніби хтось обмотав нитку довкола мого зап’ястка та смикав за неї, кличучи за собою. Я струснув головою, намагаючись зосередитись, і відчув, як розтікаються по зап’ястку Тіні. Батько! Здається, мені пора йти.

Можливо, сьогодні я хоч щось зможу йому розповісти про це місце.