4 (4)

Висхідні потоки повітря закрутилися у невеликий вихор, і його центральна вісь поступово наповнювалась плоттю, ставала матеріальною. В повітрі сильніше запахло болотом та вологою, неприємне відчуття небезпеки щипало язик.

З усіх боків до вихору зліталися маленькі світлячки. Вони завмерли в повітрі, так і не набувши своєї матеріальної подоби. Отже, Болотяник ще не вирішив, що з нами робити.

Нарешті з’явився він, господар болота. Сила стікала з його тіла дрібними крапельками та перетворилась на зелене шмаття, що ледь-ледь прикривало старече тіло. Там, де проглядала шкіра, можна було розгледіти мілкі, мов у річної риби, лусочки.

Він схилив голову набік і поклацав язиком.

– Чужака привела, відьмо, – просичав невдоволено, і я зіщулилась, ненавидячи його за те, що взагалі володів людською мовою. – Кепсько пам’ятаєш нашу науку. Нема чого чужим на болоті робити.

Білі світлячки заметалися довкола, наповнюючи повітря тривогою. Болотяник простягнув руку, і трясовина довкола забулькала, набуваючи форми. Тепер вона наповзала на Давета.

– У нас тут чужинцям не раді. Тільки своїм, чистим душам, що ще прадавню магію пам’ятають, – Болотяник схилив набік голову.

Давет зробив крок вперед.

– Може, я свій.

– Ти? – Болотяник розсміявся. – Пещений містянин? Від тебе смердить Тінями. Магія науки, бридь, що затягнула уже всю країну, світла та темна… Ніколи у мене вдома не буде ні сліду Валлоа та його чорнявого прихвостня…. Не буде!

– Не думаю, що доцільно зазіхати на богів, коли сам – лиш нечисть, – ані вдячності, ані поваги в голосі Давета я не відчувала, тільки впевненість і впертість.

Він не відступиться. А мав би взагалі не побачити Болотяника! Або бодай злякатися і кинутись на коліна перед могутньою силою природи.

– Але це цікава зустріч, – провадив Давет. – Я був впевнений, що духи та нечисть давно вимерли, і вас майже не вивчають… Невже в диких куточках Саору та інших країн досі живе прадавня магія, що зародилася разом з силами природи? Осередки сили богині Беа… Ми могли б співпрацювати. Ви ж відчуваєте мою кров, і вона не тільки тінями смердить, правда?

– Ага, ще Пресвітлим Валлоа!

– Принюхайтесь краще.

Він зробив ще один маленький крок вперед.

– Тут, у вас на болотах, щось лихе, – прошепотів Давет, – я це відчуваю. І сили останнім часом стало забагато. Хіба ви самі того не відчуваєте?

Світлячки довкола затремтіли, ніби розуміючи, про яке лихо говорить Давет, і розлетілись в різні боки. Чарівник продовжував підступати ближче.

– Ми можемо поладнати і разом подумати, як захистити цю землю. Я попросив Алекту провести мене до хазяїна боліт і щиро радий нашій зустрічі. Там, де природа не здатна допомогти собі сама, може допомогти наука. Те, що розповсюджується зараз лісом, ви ж це відчуваєте? Його можна спинити. Я допоможу!

До певного моменту Болотяник слухав Давета спокійно, схиливши голову набік, вдивлявся в тонку статуру хлопця. Але останні слова, здається, позбавили його залишків терпіння.

– Допоможи собі, хлопче! – хазяїн боліт здійняв руки, і земля у нас під ногами затремтіла, розм’якшилась. Розповзалась довкола трясовина. – Ви, люди, змучили прадавню природу. Скоро земля своє породить, і тоді ви за все, за все заплатите! Коло моїх пані скоро замкнеться.

Пані?

– Які пані можуть бути над хазяїном боліт? – видихнула я.

Болотяник не мав наміру відповідати. Під ногами звилося життя, і я побачила, як розповзаються трави, чіпляються за одяг, намагаючись полізти вище, до грудей і горла. Сила Болотяника дряпала шкіру, кусала за пальці, пробиралась всередину.

Давет забурмотів формули захисту, але магія чарівника розсипалась дрібними іскрами. Болотяник розвів руки, і в повітрі сильно запахло скошеною травою і березовим соком. Чагарник вмить став густішим і обступав нас. Якщо не втонемо в болоті – в ньому задихнемося. Ліс, що завжди був до мене таким добрим, зараз йшов в атаку.

– Пробач, дитино, – похитав головою Болотяник, дивлячись на мене, – але не треба приводити сюди чужих. Ти, може, виберешся. Він – ні.

Моя магія має діяти?

Зараз я не задумувалась над тим, кого і від чого рятую. Потягнулась до сили природи і спробувала замість атаки попрохати чагарники відступити. Наспів, якому навчала мене знахарка, спрацював, чагарники розступилися… І знову поповзли, закриваючи той вузенький прохід, до якого я потягнула Давета. Але ж не лишати його тут! Так мене точно стратять, та й шкода. Він поки нічого поганого не зробив.

Я повторила наспів знову, але марно. Магія Болотяника була набагато сильнішою за мою власну, йому сотні років, а мені лише трохи за двадцять.

– Та це не діє! – спинив мене Давет.

– А що тоді діє, – роздратовано гаркнула я, – ваші заклинання? Та твої іскри просто тануть!

– Я цього не хотів… – Давет замружився, а тоді відкрив очі.

Вони більше не сяяли сріблом. Я сахнулась, побачивши два чорних бездонних провалля. Довкола нього сколихнулась сила, і в повітрі запахло смертю. Та варто було придивитись, як я зрозуміла, що у Давета просто розширились зіниці… А просто перед нами красувався широкий прохід.