Розділ четвертий

Алекта

Ритуал не допоміг. Знак псевдодракона на зап’ястку тільки збільшився, ніби цілюще джерело розмило його, рознесло по всьому моєму тілу. Як би я не терла, намагаючись позбутись сліду, які б не шепотіла заклинання – все марно. Мої знання не допомагали. Я запізнилась.

Тож тепер я йшла поруч з Даветом, натягуючи рукав, та думала, що робити з рукою. Спочатку можна перемотати хусткою, сказати, що вдарила чи порізалась, а тепер треба лікувати. Але що далі? А якщо пляма буде розповзатися? Кажуть, таке буває.

Коли Давет поїде з Бежеля і опиниться подалі від нашого  болота, небезпека мине. Тільки зараз не можна дозволити йому дізнатись про мій магічний зв’язок. Пощастило, що не помітив, інакше тягнув би за коси до графа Озера.

Я не так мало могла, але не знала, чи вистою проти могутнього столичного мага. Якби знати, скільки у Давета сили…

– Довго ви в академії навчались? – спитала я навмання, доки ми крокували до будинку. – І наскільки складна там наука?

– Коли був малим, мав особистих вчителів, – озвався Давет. – А як подорослішав, пішов до університету. Наука… Не складна, якщо старатися і мати достатньо таланту. Ви б, Алекто, теж змогли.

Я здригнулась. Натякає на мою відьомську силу? Це недобре.

– Проста селянка? Це навряд. Раптом я й читати не вмію?

– А ви не вмієте читати? – в очах Давета затанцювали сріблясті хитрі іскорки. – Справді? Яка халепа. Хочете, я вас навчу?

– Дякую. Я вмію.

– Тоді нащо ж кажете?

– Наука – не для сільської ві… вільної дівчини, – ледь не обізвала себе відьмою я, але вчасно прикусила язик. – Мені добре знати вже те, що я й так знаю, стежити за природою, лікувати. Не кожне знання в житті треба отримати. В чаклуни теж за цим іноді йдуть, але хіба воно закінчується добром?

Давет невизначено знизав плечима.

– Коли як.

– Чаклунам дорога тільки на вогнище, – зітхнула я. – І пощастить, якщо слідом не відправлять цілу родину. Напевне, родина вашої матері була доволі впливовою, якщо ви… Вивчились, і все добре.

Давет не одразу зрозумів, до чого я веду, а тоді раптом розреготався. Я зніяковіла. Може, й не треба було зачіпати тему його родини, дарма це я, але слова самі собою зірвалися з язика, я не встигла його прикусити. Зрозуміти б, що його так розважило…

Минуло трохи часу, перш ніж Давет остаточно заспокоївся. Він похитав головою та сказав:

– Мій батько – чаклун, однак він живий, і інквізиція на нього не полює. Зрештою, у цивілізованому світі для того, аби звинувачувати когось, потрібні докази, і докази надійні. Недостатньо просто крикнути «відьма», щоб когось кинулись карати.

– Як незручно, – нервово озвалась я.

– Кому як. Можливо, тим, хто не може зігрітись без гарного вогнища, і незручно, а от моєму татові ці правила подобаються, – підморгнув Давет.

Ми нарешті дійшли до дому Велька. Він зайшов всередину першим, роззирнувся, але зелені більше не було. Я втягнула носом повітря і зрозуміла, що нарешті нема того неприємного запаху магії, що щипатиме язик і дурманитиме голову. Сила… вивітрилась. Втекла. Навіть сліду по собі не зоставила.

Дивовижно, але Даветові вдалося позбутись Велькового прокляття, з яким я так і не розібралась. Отже, він маг доволі могутній, а мені потрібно лишатись дуже обережною.

– Чаю? – запропонував тим часом Давет.

Я погодилась, збігала до себе додому по трави, чашки та воду. Повернулась уже з пов’язкою, сказала Даветові, що випадково подряпала руку. Він спокійно кивнув, на щастя, не пропонував полікувати, тож тимчасово можна видихнути з полегшенням.

Приємний запах чаю швидко заполонив будинок коваля. Ми сиділи мовчки, пили маленькими ковтками. Давет замислено дивився на мій портрет, що досі висів на стіні.

– Можна мені це забрати? – попросила я.

– Звісно, це ж ви… але нащо він вам?

– Спалити хочу, – озвалась я.

– Ви не хотіли уваги Велька, правда?..

Я зібралась виправдовуватись, але Давет махнув рукою.

– Все нормально. Він тифлінг. Ви… Ельфійського роду, Алекто. Я не знаю жодної півельфійки, що пережила би стосунки з тифлінгом, і, власне, сам би набив йому пику, якби зустрів. Цей союз неможливий.

Його слова трохи втішили мене. Можливо, все не так і погано, і з Даветом вдасться поладнати…

– Завтра я б хотів оглянути болота, – заговорив він, – перевірити, що тут з чарами. І до мене дійшли чутки, що тут десь мешкає хазяїн боліт. Може, ви б мене до нього провели? – спитав він.

Мимолітна симпатія зникла, розвіялась, мов пісок. Звісно, ніхто, крім небезпечної відьми, не знає дороги до хазяїна боліт.

– Просто до нього вас тільки темна відьма проведе, а я шляху не знаю, – збрехала я, – але знаю, хто міг би підказати. Тільки виходити треба рано-вранці. Провести вас?

Давет кивнув. Я всміхнулась. Що ж, завтра я поводжу його місцевими доріжками, і побачимо, чи не захоче він втекти чимдалі.