3 (4)

Молода відьма зацікавила мене одразу, з першого ж погляду. Було у ній щось, що зачіпало потаємні струни душі. Може, тому граф Озер і хотів звинуватити її у якомусь злочині? Намагався знайти виправдання власному потягу?

Або я дарма шукаю виправдання для того чоловіка, і все простіше: він просто не може пробачити дівчині, що вона йому не дістанеться.

З цим можна розібратись і пізніше. А от те, що вона пішла до лісу, викликало питання. Після того, що ми застали в домі у Велька, більшість знайомих мені жінок воліли б лишатися вдома, в безпеці, і чекати, доки з проблемою розбереться прекрасний лицар, що прийшов їм на допомогу. Чогось подібного я очікував і від Алекти, але ж ні, вона виглядала досить войовниче і зиркала на мене з-під лоба.

– Я? Тут? Знищую залишки закляття вашого сільського коваля. Хто б міг подумати, що він має такі таланти у магії, – осміхнувся я. – Не знаєте, хто б міг передати йому давні книги заклять чи щось подібне?

– Ви знайшли у нього книги?

Та якби ж то. Я знайшов його самого, напівбожевільного, обплутаного зеленню і не дуже схильного до спокійної розмови.

– Ні, – відказав я. – Але подібну силу не викликати просто бажанням. Я підозрюю, що він спробував заключити контракт з силами природи. Стати чаклуном. Ви ж знаєте, що буває з тими, хто сплутує себе з мороком?

Алекта здригнулась і завела руку за спину. Цікаво, що вона приховує?

– Поняття не маю, – відказала вона. – У нас в селі магічну науку нема від кого отримувати, до університетів нікого не беруть. На практиці ж я не перевіряла. А ви звідки знаєте? Заключали угоди?

– Я – син чаклуна.

– О. О… – Алекта закашлялась. – Це несподівано.

– Чому?

– Про таке зазвичай не говорять, – пояснила вона. – Хіба чаклунство не заборонено святою інквізицією? Це ж… Злочин проти Пресвітлого Валлоа. Ваш батько, він… Напевне, змушений переховуватися від ордену, так? Це… завдає болю. Ні, не те щоб я справді знала, що таке біль через втрату батьків, бо я їх навіть ніколи не мала, але здатна…

– Не варто так хвилюватись за мого батька, Алекто, – перервав я її, радіючи, що моє маленьке зізнання похитнуло її ворожість і дозволило підійти ближче.

Звісно, нелогічно для того, хто приховує свою справжню особу, зізнаватись у чому завгодно, розповідати про власну рідню. Та це лише на перший погляд. Хіба хтось повірить, що чаклун, про якого згадував його чарівник-син в далекому лісі, це герцог Даміано Антіріс, Його Світлість, правитель Саору? Та сама думка про це – державна зрада.

Тим паче для Алекти, що явно не розуміє, наскільки за останні двадцять п’ять років змінилося життя в столиці. Чаклунські угоди поступово стираються з пам’яті, губляться, тому що не потрібно шукати покровителя, достатньо розвивати власну силу. Це не просто дозволено, а вітається. Інквізиція, що роками лякала людей, тепер перетворилась на зляканих пацюків.

Граф Озер вирішив, що може створити для Бежеля і його околиць ілюзію, поширити тут свою владу, але від того вона не стане правдою. Проблема тільки, наскільки небезпечним насправді є інквізитор, наскільки заволодів головами місцевих жителів.

З’ясую це пізніше.

– Я видер частину прокляття з дому Велька, тож, думаю, там вже можна жити, але точно не пити чай, – всміхнувся я до Алекти. – Можливо, повернемось додому і поспілкуємось там? Я тут людина чужа і розраховую на вашу допомогу, проте зі свого боку хотів би пообіцяти бути… Якомога приємнішим сусідом.

Щоки дівчини злегка почервоніли.

– Хочете пізнати душу цього села? – спитала вона.

– Щось таке.

– Думаю, – Алекта відступила на крок, – краще тоді звернутися до Мейрі. Вона куди більше… Втілення цього місця, ніж я. Що може сказати знахарка, яка тільки й робить, що бігає по болотах?

Я спробував спіймати її за руку, але дівчина не піддалась, відступила ще далі. Зблиснула луска… Луска? На руці?

Псевдодракончик лишив мітку на ній.

Здається, дівчина тепер боялась, що я назву її чаклункою, звинувачу в чомусь і відправлю на страту. За зв’язок з дракончиком колись карали, здебільшого тому, що після загибелі хазяїна вони довго тужили, і спіймати їх було легше. А потім пустити на інгредієнти.

Невже тут досі процвітає така жорстокість?

– Алекто, – щиро сказав я, – мені достатньо буде чашки трав’яного чаю, без місцевих пліток. Я не бажаю нічого лихого, лише зрозуміти це місце.

– Звісно, – всміхнулась вона, заправляючи іншою, не міченою рукою прядку за вухо. – Давайте вип’ємо чаю. Розкажу вам про місцеві звичаї.

Я видихнув з полегшенням. Добре, що не доведеться слухати балаканину Мейрі. Сподіваюсь, з Алектою ми все-таки знайдемо спільну мову, і вона зрозуміє, що ворог їй не я.

Радше та сила, що ховається тут, на болотах.