3 (1)

Давет

Зелень шурхотіла довкола мене, намагаючись вкусити за ноги. Чудовисько, зіткане з лози та листя, ставало все більшим, і десь вглибині горіли демонічні тифлінгські очі. Велетенське, воно заступило собою портрет Алекти і гарчало, демонструючи дерев’яні ікла. Плющ вигинався, ставав то твердим, мов дуб, то гнучким, ніби справжня трава. Всередині пробігали іскринки магії.

Тонкий напівельфійський слух дозволив вловити, про що говорили дівчата на вулиці. Можливо, це чудовисько поглинуло бідолашного Велька?

Ну, ні.

По-перше, я не згоден з характеристикою. Бідолашним цього коваля точно не назвеш, він проводить ритуали, чорніші за магію Безодні, навіть якщо міряти його мірою публічної церкви, а не того, чим бог є насправді.

По-друге, жодний порядний чоловік так не насідатиме на жінку. Тифлінги, що лізуть до дівчат ельфійського роду, абсолютно огидні. Для жінок це означає смертельний приговор, а для них лише задоволення ницих потреб на кілька місяців. Я ледь стримався, щоб не випалити усе це прямо в обличчя Алекті та Мейрі.

Ну, і по-третє, зелень точно не поглинула Велька. Вона і була Вельком. Там, всередині, під листям та лозою, жила зла на увесь світ тифлінгська душа. Це його очі дивились на мене з глибин заворотів плюща, його зуби зблискували в напівтемряві.

– Тобі краще здатися, – попередив я.

– Забирайся з мого дому, – зашипіла купа листя, – тобі тут не місця.

– Ми можемо домовитися, – я не надто горів бажанням рятувати цю істоту, але що ж поробиш, доведеться. – Я витягну тебе з листя, – не факт, що вийде, але шанси є, – а ти розкажеш мені, з ким уклав угоду, щоб стати таким.

– Забирайс-с-с-с-ся, – гучніше зашурхотіло листя. – Тобі тут не міс-с-с-сце! Повертайся до с-с-столиці, арис-с-стократський вилупку!

– Обов’язково. Тільки в твоїй компанії, – сухо зронив я.

Мені справді тут не місце. Я звик до теплих кабінетів магічного університету, до чарів над велетенськими магічними картами, аналізу інформації з книг і всілякої приємної роботи з рідкісними польовими виїздами. Але сигнали з Бежелю приходили щораз тривожніші, і, зрештою, коли батько обирав, кого відправити у далеке містечко на східному кордоні Саору, щоб перевірити, що там відбувається, я сам подав голос.

Можливо, відчував, що це завдання саме для мене. А може, стирчати в селі було значно веселіше, ніж залишатися у столиці і робити вигляд, що ось-ось я оберу собі наречену і нарешті візьмусь за розум, як правильний спадкоємець герцога Антіріса.

Тато все зрозумів. Тим паче, я справді міг бути тут набагато кориснішим, ніж при дворі. Я відлетів того ж вечора і вже здалеку відчув знайому магію.

Ця сила жила в мені змалечку. Як би я не намагався з нею боротися, запхати її куди подалі, стати схожим на батька чи маму, на дядька, що використовував нормальну магію, я не мав жодного шансу.

Я був впевнений, що приїду до села, швиденько знайду аномалію, і все буде гаразд, але одного знайомства з бежельською аристократією вистачило, аби послати батькам листа: спадковий герцог Давен Антіріс перетвориться на не надто впливового молодшого сина збіднілого роду ан Ріс,  якому дуже потрібно писати магічну дисертацію саме тут, в селі, звідки линула небезпечна магія. Допомагатиму місцевій інквізиції.

Тій самій, яку взагалі-то заборонили в перейменували у слідчий комітет, коли мені ще було років шість. Але, здається, всюди новини розсилали птахом, а до Бежеля повз слимак, і по дорозі листа він явно загубив.

– Забирайс-с-с-ся, – знов нагадав про себе тифлінг. – Інакше я тебе знищу! Алекта належить мені!

– Боюсь тебе засмутити, але навряд чи вона взагалі кому-небудь належить, окрім себе самої, – зазначив похмуро я.

Коли граф Озер розповів мені про лиху відьму, я припускав, що вона може бути тим самим джерелом аномалії, яке я шукаю, і тому її так бояться. Але поки що бачив перед собою лише звичайну дівчину, на яку зоб точить мінімум два чоловіки.

І обидва далекі від порядних.

Що там з її чарами, розбиратимусь потім, а спочатку треба прибрати загрозу.

– Ти нічого не розумієш-ш-ш! Мені її обіцяли! Я мушу її отримати! – засичав тифлінг. – Тільки так я зможу знову с-с-стати справжнім.

– Тебе обманули, – я зробив обережний крок назустріч. – Тебе полонили закляттям, давши тобі забагато сили, і ти сам тримаєш себе зараз. Потрібно лише трішки відпустити силу, чуєш, хлопче? І ти зможеш знову стати справжнім. Тебе вилікують. Обіцяю, сам герцог Антіріс подбає про тебе, якщо я попрошу. А я попрошу, тільки дозволь допомогти.

Гора зелені потягнулась до мене. Я дозволив смерті заграти іскрами на кінчиках пальців, звертаючись до зворотного боку своєї сили, та вклав свої пальці у широченну зелену долоню.

Раптом лоза міцно стиснулась довкола моїх кісток, схопила за зап’ясток і смикнула на себе. Тифлінг роззявив пащу і накинувся на мене, не лишаючи шансів втекти.