2 (4)

– О, Пресвітлий Валлоа, – видихнула Мейрі і осінила себе, а потім портрет, мене і увесь дім Велька священним знаком. – Що за лихо тут коїться!

– Безодня мене дери, – куди більш прозаїчно зітхнув Давет, – тут проводили дріадські ритуали.

– Кого-кого? – перепитала я.

– Темномагічні ритуали, кажу, проводили, – лорд ан Ріс кинув на мене виразний погляд і зробив крок вперед, ступаючи на м’яку зелень.

Плющ повів себе так, як завжди – спробував схопити його за ноги.

Я бувала у Вельковій хаті після його зникнення і вже бачила це зелене неподобство. Жива магія, яку прикликав коваль, кусалась, опиралась, не давала тут очистити все від неї. Я вважала, що проведу достатньо сильний ритуал, і нарешті минуле перестане нависати наді мною, але три спроби не дали нічого. Тоді я перестала навіть намагатися.

Зараз, опинившись всередині, я почувалась слабкою, переляканою та відчайдушно дурною. Я мусила боротись з лихом Велькової магії, навіть якби це означало знищити хату, спалити тут усе. І звідки взявся портрет? Раніше я його не бачила!

Давет не виглядав враженим. Він нахилився і зірвав кілька листочків, доки лоза вперто кусала його за пальці, а потім нігтем вдарив по особливо нахабному плющу.

– Не потрібно на мене нападати, – оманливо ласкавим голосом промовив чарівник. – Ти не уявляєш, з ким маєш справу.

Плющ, можливо, і не уявляв, але налаштований був рішуче. Він заворушився, перетворюючись на величезну зелену гору, і постав прямо перед Даветом. Роззявив пащу, ніби зелений дракон, і заклацав гіллям, яке швидко перетворювалось на зуби.

Давет не злякався. Він ступив вперед і простягнув руку. Долоня торкнулась листвяної щоки монстра, а потім пальці міцно вчепилися в лозу.

Чоловік смикнув її на себе, і я побачила, як стрімко покидає рослину життя. Мить – і вона перетворилась на порох.

Можливо, я щось не розуміла у дозволеній магії, бо, здається, це в неї не входить. Але Давет явно не боявся зайвих свідків.

Хоча, він, здається, доволі безстрашний в принципі. Бо присутність зеленолистного чудовиська його теж не хвилювало.

– Який у вас цікавий коваль, – протягнув Давет, доки зелена потвора швиденько перезбиралась знову. – І з якою аномалією він зв’язався.

– Так, Велько був… Незвичайним хлопцем, але жодної зеленої почвари він в себе вдома не тримав, – промурмотіла Мейрі. – Це щось… Новеньке.

– Це він реагує на конкурента, – зітхнув Давет. – Ну нічого. І не таким роги обламували.

– Роги?..

– Ага. Звичайні тифлінгські роги, – він похитав головою. – Леді, я думаю, вам краще не спостерігати за ритуалами, які я буду тут проводити. Не те щоб вони були заборонені, але вони абсолютно точно небезпечні і, можливо, страшні.

Мейрі вхопилась за мою руку. Її вже налякало побачене. Я ж не могла і з місця зрушити.

– Ви збираєтесь розібратись з цією магічною аномалією? – перепитала я. – Справді, лорде ан Рісе?

– Звісно. А що ж іще з цим робити, милуватись на нього?

– Зібрати докази, передати до інквізиції.

– Гм, – Давет кахикнув, – гарна ідея, але ми, маги, інквізицію недолюблюємо. Сподіваюсь, ви не збираєтесь повторювати мої слова вголос, але я б волів обійтись без неї. Гаразд?

Ми з Мейрі, заворожені, кивнули. Я згадала його розмову з графом Озером і змусила себе не вірити ласкавим словам. Напевне, Давет намагається використати цю поміч з аномалією для того, щоб втертися в довіру. Або він взагалі не допоможе, а хоче щось ретельно дослідити.

– Я могла б лишитися. Ритуали, звісно, лякають мене, але не так сильно, як Мейрі, і я знахарка, якщо раптом ви постраждаєте, я б вилікувала… – спробувала запропонувати я не так поміч, як стеження, але Давет заперечно хитнув головою.

– Не варто, – відказав він. – Я впораюсь самотужки.

– Гаразд. Самотужки – це чудово, – вирішила за мене Мейрі і потягнула за руку геть, не даючи навіть шансу лишитися.

Ми вискочили на вулицю. Дівчину явно трусило.

– Я до батька. Ти зі мною? – спитала вона. – Яке ж страхисько… може, це воно поглинуло Велька? Подумати тільки, ми навіть не здогадувались, що в селі живе це!

Я здогадувалась, але від того не легше.

– Ні, я піду до себе, – заперечно хитнула головою я. – Але ти, Мейрі, біжи до батька. Думаю, лорд Давет справді впорається без нас.

Дівчина закивала і, підібравши спідницю, кинулась геть. Я теж поспішила до себе додому, а потім через хвіртку – до лісу.

Можливо, Давет і задумав щось погане в домі Велька, але тому я завадити не зможу. Мені ж потрібно витратити ці кілька годин на самоті на те, щоб розірвати зв’язок з дракончиком і не наражати себе на ще більшу небезпеку.