Розділ другий

Алекта

Ліси, що оточували Бежель і прилеглі села, не були густими та непролазними – принаймні, на перший погляд. Будь-хто міг спокійно йти світлими стежинками. Так люди і потрапляли в халепу. Болота підступні, ніколи не знаєш, як скоро обірветься в’юнка стежка і перетвориться на трясовину. Краще без місцевих не блукати.

Але я давно розвідала короткі шляхи і ніколи не втрапляла в халепу. Тому зараз неслась додому так прудко, як лише могла. Треба було віднести дракончика, а потім вигадати, що робити з Даветом.

Зрозуміло, що так просто це залишати не можна. Він – джерело моїх потенційних проблем. Мітку потрібно звести якомога скоріше, до того, як я перетнусь з Даветом знову.

– Р-р-р-р!

– Не гарчи. Я знаю, що це вважається неможливим. Але повинен існувати ритуал, який не дозволить нам пов’язатися.

Дракончик спробував вкусити мене знову.

– Так, я помітила, що я тобі смачна, і пов’язатися ти таки хочеш. Але я – ні. Ти прекрасний, дуже милий, я готова поселити тебе в себе вдома, але мітку носити не буду. Не можна, щоб він в чомусь мене підозрював, тямиш ти чи ні? Я не можу дати йому стільки доказів проти себе.

При Даветові взагалі краще не користуватись магією. Доки не здогадаюсь, як прогнати його з околиць Бежеля, про жодні серйозні чари навіть не йдеться. І про те, що у мене особливий зв’язок з тваринами і магічними істотами, думаю, ліпше не заїкатися.

Якби випитати у нього або в когось іншого, що вважається забороненою магією… А ще дізнатись, для чого Даветові знадобилось взагалі поселитись в наших краях! Тоді багато чого стало б на свої місця.

Я нарешті добігла до рідного дому. Невелика хатина, що причаїлась біля самого краю села, сховалась за простим дощатим парканом. Я зірвала з палі магічний горщик, що залишила просихати тут вчора після приготування зілля і пірнула за двері. Зачинилась зсередини на засув і роззирнулась, шукаючи древню книгу заклинань, якою послуговувалась моя бабуся.

Кревними родичками ми не були. Та вона лікувала місцевих і прийняла сирітку, яку відшукали у лісі, коли виявилось, що від тієї сирітки іскрами в повітря сипле. Зналась на чарах, хоч і діяла більше інтуїтивно, і берегла свою книгу заклинань, древню, мов їй виповнилось більше років, ніж найстарішому з живих ельфів. Бабуся не вміла читати по ній, не тямила в рунах, але казала, що колись я зможу розібрати ті символи.

Вчити мене чужій мові було нікому. Але дивина, коли дар проявився на повну, і я зазирнула всередину, темні символи справді переплелись в зрозумілий, хоч і мудрований дещо текст. Оживали малюнки, розбігаючись з-під моїх пальців, древні письмена відкривали свої загадки.

– Книго, книго, – зашепотіла я, міцно стискаючи її в руках, – розкажи, як зняти мітку, що дракон лишив на укусом.

Минуло трохи часу, перш ніж сторінки зашурхотіли.

– Вбити дра… Ні! – швидко замахала головою я. – Це не підходить. Щось, під час чого ми залишимось живі.

Книга відкрилась на іншій сторінці.

«Якщо зв’язок ще не встиг закріпитися, скористайся проточною водою та пусти трохи крові. Витече та, що отруїв дракон, і він не зможе утримати тебе на ланцюгу».

Ось це безпечно і повинно спрацювати.

Я вже збиралась вислизнути до невеличного джерела, неподалік звідси, але саме в ту секунду в двері постукали.

– Алекто! – почула я дзвінкий голос Мейрі, старостиної доньки, веселої золотоволосої дівчини, що ніколи не думала про доречність. Ми дружили, але зараз я їй не раділа. – Алекто, до тебе тут гості! Лорд завітав! Може, заміж кликатиме.

Ага, на вогнище ритуальне.

Я нічого не відповіла, нехай Мейрі думає, що мене нема вдома. Натомість шурнула на горище, звідти, через вузьку віконну раму, зістрибнула на задній двір. Зараз прокрадуся до межі, перескочу через паркан, і звідси – до джерела, бігом, доки не сталось найбільшого лиха, і мітка не закріпилась.

Безшумно домчавши до хвіртки, що вела до лісу, я взялась за клямку, вискочила назовні і ледь не налетіла на процесію, що вийшла з мого подвір’я. А щоб мені! Швиденько повернула в іншому напрямку, уже добігла до перших дерев – до них рукою подати…

– А ось і наша Алекта! – радісно вигукнула Мейрі, помітивши мене. – Алекто, йди сюди! Тут до тебе гість, допомоги твоєї шукає.

Я відчувала, як до мене знову тягнулась та сама срібляста нитка, ніби погляд знайшов якусь зазубринку на моєму тілі, аби зачепитись за нього. Можна було зробити вигляд, що нічого не почула, але ж Мейрі не вгомониться, навіть якщо я побіжу геть.

Тож я повільно озирнулась.

– Це Давет, він тепер у нас працюватиме над дисертацією! Це щось стосовно магії! – радісно заявила дівчина.

– Леді, – усміхнувся Давет, дивлячись на мене так, ніби я була мишею, що попалась у гарно розставлену пастку, – яка приємна зустріч. А я й подумати не міг, що мені допомагатимете саме ви.

Я нервово переступила з ноги на ногу. Мітка псевдодракончика буквально в’їдалася в шкіру. Я відчувала, як вона з кожною секундою стає все більш невіддільною частиною мене. Ще кілька годин… Або навіть вистачить часу, доки скіпка згорить, і невідомо, чи зможу я розправитися зі слідом, який видає в відьмі відьму і горить, наче клеймо. Або краще сказати, наче вказівка «ось вона, винуватиця всіх проблем цього села, треба негайно її спалити».