5

На ранок, я нашвидкуруч поснідавши, поспішаю на роботу. Доньку будити не став, нехай відіспиться, а от до колишньої дружини все ж вирішив подзвонити.

– Кажи, – коротко кинула вона навіть не привітавшись.

– Можеш не хвилюватися, Орися зараз у мене. З нею все гаразд.

– Я так і знала, що то все твоя робота. Нічого, я вже на кордоні. Скоро буду у вас, тож начувайся.

Я не боюся жіночих погроз але продовжувати слухати їх не маю і найменшого бажання, тож мовчки обриваю зв'язок. Попереду на мене чекає нелегкий день і не варто вже від самого ранку псувати собі настрій. До обіду, коли закінчилися уроки нічого надзвичайного не трапляється. Лишень один раз зателефонувала донька щоб нагадати в якій годині я маю з’явитися на вокзалі, щоб не запізнитися на зустріч її коханого. Ніби я міг пропустити таку подію.

На вокзалі було малолюдно, невеличкий гурт людей, що прийшов зустріти воїна відразу кинувся мені у вічі. Їх було небагато. Поряд з донькою стояла невисока жінка в легкому пуховику й чорних джинсах, та четвірка молодих хлопців і дівчат. Молодь була мені добре знайомому, бо в різні роки навчалися у мене. Незабаром впізнав і жінку. Це була мама Олега, пані Надія. Якщо не помиляюся, вона раніше працювала на міському ринку й продавала різноманітні фрукти та овочі. Свого часу я неодноразово викликав жінку до школи, щоб пожурити за недостойну поведінку її сина-шибайголову.

Автобус запізнився більше чим на десять хвилин, тож чекаючи на нього ми встигли перекинутися кількома буденними фразами. Коли ж нарешті велетенський сріблястий лайнер на колесах зупинився поряд нас і з нього вискочив високий, статний парубок в піксельній формі, я не відразу впізнав у ньому свого колишнього учня. За ті роки що ми не бачилися він неабияк змінився зовні і тільки веселі бісики в очах беззаперечно доводили, що перед мною стоїть шибеник, який не так давно тримав в напрузі весь педагогічний колектив нашої школи.

Поцілувавши свою маму й обійнявши мою доньку Олег підійшов до мене і здоровкаючись промовив:

– Михайле Петровичу, радий вас бачити. Не сподівався що і ви прийдете мене зустрічати.

По лукавій посмішці на обличчі юнака відразу розумію, що він навмисне удає своє здивування, бо насправді Орися вже встигла телефоном попередити про мою присутність. Та мені нічого соромитися чи ніяковіти, я ж тут зовсім не для того щоб контролювати свою доньку, а тільки побачити колишнього учня що благополучно приїхав у відпустку з війни.

– Шановні, чого ж ми тут стовбичимо, – подає голос пані Надія. – Гайда до нас святкувати повернення мого сина.

Я роблю маленький крок в сторону, щоб непомітно віддалитися від компанії щасливої молоді, та цю мою незграбну спробу зникнути вмить зауважує мама Олега. Схопивши мене за рукав плаща вона здивовано запитує:

– Михайле Петровичу, а куди це ви зібралися? Хочете залишити нас?

– Та у мене ще справи є, – намагаюся недолуге виправдатися я. – Маю підготуватися до завтрашніх занять.

– Нікуди не дінуться ваші справи, – швидко торохкотить пані Надія. – Ви вчитель від бога, тому й до уроків готуватися особливо не потрібно. Уважте мене й мого сина, посидьте трохи з нами.

Ну і як тут було відмовити жінці? Зрештою я і сам був не надто проти, адже цікаво було поспілкуватися з хлопцем який зумів заполонити увагу доньки.

Ми їдемо в спальний район міста де знаходиться будинок в якому мешкають Олег та його мама. В невеличкій двокімнатній квартирі вже все готове до зустрічі дорогого гостя. Поки ми вмощуємося за святковим столом пані Надія вивіркою метається до кухні й назад, щоб принести чергову тарілку з якоюсь ново стравою. Зі здивуванням помічаю, що Орися допомагає їй так, ніби давно вже тут за свою. Трясця, коли ж все це розпочалося, і як так непоміченим промайнуло повз мою увагу?

Вочевидь близькі стосунки між дівчиною та хлопцем зародилися ще минулого літа коли вона майже місяць гостювала у мене. Звісно Наталя була дуже невдоволена таким рішенням Орисі, однак все ж була змушена змирилася з ним, бо доньці на той час вже виповнилося вісімнадцять. Пам’ятаю дівчина цілими днями пропадала в своїх подруг. Мабуть тоді і закохалася в Олега.

Десь через годину святкування мені все ж вдається непомітно вислизнути з квартири. Однак вже спускаючись по сходах чую голос пані Надії:

– Михайле Петровичу, зачекайте хвильку. Нам треба серйозно поговорити на одну важливу тему.

Оглядаюся і бачу жінку, що швидко прямує до мене. Обличчя у неї розпашіле від бігу, в очах горить якесь дивне хвилювання. Зупинившись на півкроку здивовано запитую:

– Щось трапилося?

– Дозвольте трішки провести вас і попрохати про одну річ?

– Гаразд, – погоджуюся я, хоча куди мене проводжати, якщо свій автомобіль я залишив практично під самим під’їздом будинку.

– Не сваріть свою доньку, – мовить пані Надія беручи мене попід руку. – Вона хороша дівчинка і щиро закохана в мого сина. Здогадуюся, ви мабуть не надто хорошої думки про нього, та повірте він дуже змінився за останній час. В Олега було непросте дитинство, його батько покинув нас коли йому було лишень п’ять рочків. Я крутилася мов та білка в колесі, зранку до вечора працювала на ринку і на виховання сина сил та часу катастрофічно не вистачало. Тож хлопчик зростав таким буйним й некерованим.