3

Після закінчення уроків вирішую заскочити в найближчий супермаркет. Треба поповнити домашній холодильник найнеобхіднішими продуктами. Жаль, що я сьогодні до нього ще не заглядав тож не знаю, чого там найбільше бракує. Витягую мобільного і дзвоню до того хто в курсі всього того, що діється на моїй кухні.

– Алло, слухаю сину! – голос батька звучить хрипле, однак на диво життєрадісно.

– Тату, я зараз в крамниці, що нам на вечерю придбати?

Батько зачитує невеличкий список потрібних продуктів, а наприкінці спантеличує мене незвичним проханням:

– Якщо можна, візьми кілограмове морозиво. Ото що зі смаком чорниці.

Це прохання неабияк дивує мене тим, що мій тато ніколи не був великим ласуном, і я якось не помічав раніше щоб він захоплювався морозивом. Та старі люди схильні до всіляких чудернацьких забаганок, тож чому б не потішити його такою приємною дрібничкою. Кидаю льодяний пакет до візка і прямую до каси. Вже в машині набираю номер Орисі, і чую як механічний голос бурмоче: «Ваш абонент знаходиться поза мережею. Подзвоніть йому, будь ласка, пізніше, або залишіть повідомлення».

Дорога від супермаркету до заміського особняка, де тепер мешкаємо лише я з батьком, займає у мене трошки більше півгодини. До воріт садиби, яку збудував ще мій дід, під’їжджаю вже з першими вечірніми сутінками. Зимовий день короткий, тож незабаром все навколо зануриться в непроглядну темряву. Головне встигнути повечеряти, поки не вимкнули світло.

На вході в будинок мене зустрічає батько. Виглядає він якось на диво вдоволеним. На обличчі старого розпливається весела посмішка, а очі так іскряться щастям. Не стримавшись запитую прямо:

– Щось ти сьогодні по особливому життєрадісний. Є на це якась приємна звістка?

Тато лише згідливо киває головою і нічого не пояснюючи каже:

– Ходи на кухню, будемо вечеряти. Сьогодні я напік твоїх улюблених бананових оладок.

Я іду за батьком і вже на порозі кухні отетеріло зупиняюся вражений побаченим. За столом сидить і радісно мені посміхається Орися. Так ось для кого було замовлене морозиво і кому насправді пеклися оладки.

– Привіт! – тільки й спромігся я сказати доньці.

– Доброго вечора, татусю! – дівчина схоплюється зі свого місця і кидається до мене на шию. – Як же я скучила за тобою.

Коли бурхливі емоції від зустрічі трохи вгамовуються я засипаю доньку зливою запитань:

– Як ти тут опинилася? Чому завчасно не попередила про свій приїзд? Що у вас з мамою трапилося, що вона мені сьогодні давала прочуханки по телефону?

– Михайле, зупинися, – чую я докірливе зауваження батька. – Дай дитині хоч трохи перепочити з дороги й повечеряти. Свою цікавість задовільниш пізніше.

Я розумію, що батько має рацію і запитання та відповіді можуть почекати до завтра. Головне, що Орися благополучно добралася до того місця де вона буде в безпеці. Ми сідаємо за стіл і починаємо вечеряти. Тато мов дипломований кухар накидає в тарілку кожного цілу гору своїх кулінарних смаколиків й хитро підморгнувши Орисі говорить з невинним виразом на обличчі:

– Наче серцем відчув, що сьогодні завітає в гості моя улюблена внучка.

Я дивлюся на них обох і в голову закрадається підозра, що мабуть ці змовники наперед все це спланували. Кого-кого, а дорогого дідуся дівчина точно першим повідомила про свій приїзд. Але ж не докоряти мені їм тепер за те, що вони підтримують між собою такі близькі стосунки. Все-таки Орися у батька єдина і шалено любима внучка.

Після оладок настає черга морозива. Ласуючи ним донька починає розповідати про своє повсякденне життя-буття та навчання в університеті за кордоном. Нишком спостерігаючи за юнкою я вже вкотре переконуюся як вона разюче схожа на Наталю. Такі самі спокусливі ямочки на щоках, той же обсидіановий колір очей, навіть тембр голосу й вигин вуст нагадують мені колишню дружину. Жінку з якою я разом прожив понад десять років і яка завдала мені стільки душевної радості та сердечного болю водночас.