2

З дівчиною я познайомився часи блаженної, студентської юності. Ми обоє навчалися в університеті Франка. Я на педагогічному факультеті, Наталка – економічному. Випадково зустрілися та познайомилися на концерті організованому деканатом до дня учителя. Дівчина мені сподобалася з першого погляду. Висока, струнка блондинка з вугільно-чорними очима й чарівними ямочками на щоках. Я запросив її на каву в одну з легендарних кав’ярень міста. За духмяним напоєм і смачними еклерами ми погомоніли про всяку всячину. Закінчився цей вечір тим, що я відважився запросити Наталку на побачення, а вона відповіла мені своєю згодою.

Цілий семестр у нас була невинна дружба, а потім розпочався квітково-поцілунковий період під час якого я закохався в дівчину до безпам’ятства. Вона подобалась мені всім чим тільки володіла: вродливою, спокусливою зовнішністю, приязною, доброзичливою життєрадісністю, кмітливим, гострим розумом. Та найбільше мені імпонувала рішуча, тверда вдача Наталки. Вона якщо вже щось задумала, то йшла до своєї мети незважаючи на труднощі та перепони. І рідко коли таке траплялося, щоб на цій дорозі її спіткала невдача.

Вже після нашого першого поцілунку дівчина напівжартома-напівсерйозно заявила, що тепер я зобов’язаний оженитися на ній, і це трапиться не пізніше чим за рік. Я тоді тільки подумки поблажливо посміхнувся на такі слова, бо не планував найближчим часом ставати сім’янином. Яким же я був тоді наївним та самовпевненим. Не минуло й одинадцяти місяців як я зробив Наталі пропозицію руки та серця, і вона не вагаючись прийняла її. Незабаром ми стали на рушничок щастя.

Перші роки подружнього життя нагадувало феєричну казку. Ми кохали одне одного і в цьому солодкому блаженстві не помічали суворої реальності. Та й чого було перейматися побутовими проблемами двом студентам, котрі знаходилися на утримані своїх батьків. Їхньої фінансової підтримки вистачало і на те щоб винаймати квартиру, і на одяг та їжу, і на всілякі інші потреби молодої сім’ї.

Звісно тривати вічно цей безтурботний рай не міг. Після закінчення навчання і влаштування на роботу наші батьки стали допомагати нам все менше й менше. Тато Наталі практично відкрито взявся натякати на те, що я, як справжній чоловік, маю сам дбати про свою сім’ю, а у мене важко захворіла мама і всі гроші родини ішли на її лікування. Ось тоді чаша наших почуттів дала свою першу тріщину і у нас почали виникати дрібні непорозуміння. Нічого особливого, звичайні конфлікти, що сотнями виникають в кожній сім’ї, і про які зазвичай забувається вже наступного дня.

На превеликий жаль, у нас все було трішки по іншому. Наталя не терпіла визнавати себе хоч у чомусь винною і ніколи не йшла першою на примирення. Вона гонорово дерла кирпу й бундючно чекала поки я першим зроблю крок назустріч нашому порозумінню. І я звісно постійно ішов на такі поступки, бо тоді кохав її безмірно, а ще розумів як емоційно складно буває молодій жінці коли вона при надії, або піклується про нашу маленьку донечку. Наталя ж сприймала цю мою маленьку слабкість як належне й з кожним роком ставала все більш примхливою і пихатою.

Вийшовши з декретної відпустки дружина кинулася робити кар’єру. Причина для такого її вчинку була проста – незадовільний фінансовий стан у нашій сім’ї. Я не перечив, адже на посаді вчителя заробляв не надто багато, а додаткова гривня в домашньому бюджеті ніколи не буває зайвою. Тим паче, що невгамовній Наталі десь треба було дівати свою бурхливу енергію. Тож чому не на роботі, яка буде приносити не тільки дохід у сімейну скарбничку, але й моральне задоволення жінці.

Користуючись університетським дипломом, ефектною зовнішністю і рішучим, наполегливим характером моя благовірна доволі швидко влаштувалася працювати в одну солідну фірму. Спершу на посаді просто бухгалтера, та це був тільки початок. Минуло всього кілька років, як Наталя стала головним менеджером філії в нашому місті. Та цього амбітній жінці було мало, вона прагнула перебратися закордон, в головний офіс фірми. Спалах коронавірусу дещо пригальмував ці грандіозні плани дружини, та на жаль ненадовго…