Розділ 3. ВАН

Розділ 3 - ВАН

I. НІЧ. БУРСА.

Керем приїхав від Тіани, пізно. Вірніше, він, дорогою до дому, зупинився, обабіч мосту, куди ходив, колись з Мете та Алазом, як були юнаками й вийшов трохи пройтися. Він був виснажений. Він не думав ні про що. Втома, заколисувала, його повіки, а мороз, пощипував злегка ніздрі та обпікав руки, які були без рукавичок. До дому, він приїхав за північ. Місто вже спало — лише рідкісні ліхтарі різали темряву жовтими смугами.

Чоловік, загнав авто у двір, вийшов, грюкнув дверцятами трохи різкіше, ніж хотів.
У голові ще лунав голос Алаза.
Попередження.
Тон, у якому не було жартів.

Керем не озирнувся й напівсонно, замкнувши авто, пішов у під'їзд у поки що свою квартиру.

Під ранок, двір прокинувся від різкого, металевого звуку й сигналізації. 

Ні крику.
Ні лайки.
Лише повільне, методичне шшшшш, ніби хтось випускав повітря з легенів.

За декілька хвилин, дві машини стояли на дисках.
Його.
І Алаза.

Рівні порізи.
Акуратні.
Без істерики.

Попередження.

Керем вилетів з третього поверху , швидше, за інших,  але дивився на це мовчки.
Алаз — з жахом, який не ховався.

— Це не для мене, — прошепотів він. — Це для нас. 
- Алазе, цить, Фікрет повертається з нічної зміни. - перевів розмову на інше Керем.
- Хлопці, що це? - спитав, старший брат Алаза, Фікрет.
- Та, мабуть, підлітки, якісь. Можливо, ті, які нам програли у футбол. 
- Кереме, ти, що?
- Ну, звідки я, знаю Фікрет - крикнув Керем, - ми, прокинулися, від сигналізації, ніж спустилися, нікого поряд з авто не було. Йди спати! - командним голосом буркнув сусід.

Алаз, лише розвів руками й першим зайшов у будинок. Втомлений, з темними колами під очима й першими ознаками, обмеження, Фікрет, не мав сили, щось виясняти, зараз він мріяв, лише про декілька годин сну і теплу й затишну постіль.

Керем, останнім, забрався геть, з подвір'я назад у квартиру й сів снідати яєшнею та тостами з кавою. У руках він крутив своїм мобільним, наче вагався між тим, як краще вчинити.
 
II. ДЖАНАН. ВАН.

Ван зустрічав тишею.
Не тією, що лякає, а тією, що збирає докупи.

Гори стояли нерухомо, наче хтось давно вирішив, що тут нічого не треба змінювати.
Джанан любила це відчуття — коли світ не вимагає від тебе реакції. Її біляве пряме волосся, розвіював вітер, який періодично підсилював колорит місцини.

Вона сиділа на терасі невеликого будинку, загорнувшись у плед, і дивилася, як чай у склянці повільно темнішає.
Телефон лежав екраном донизу.
Вона не поспішала.

Її життя було складене з правильних речей:
контракти, реклама, переліт, фото, текст, світло.
Все — під контролем.

І лише інколи, коли зникав шум вітру, з’являлася думка про нього.

Вона не кохала Керема так, як кохають у кіно.
Вона бачила його.

Це було гірше.

Телефон завібрував.

Керем:
*Ти як?*

Вона не відповіла одразу.

Дала паузу — рівно настільки, щоб він відчув: вона не чекає.

Джанан:

*У Вані холодніше, ніж я думала. Але мені тут спокійно.*

Керем прочитав і зупинився.

Йому раптом стало соромно за свій безлад — у квартирі, в думках, у жінках.

Керем:

*Ти завжди вмієш обирати місця.*

Джанан:

*Я вмію обирати стани.*

Вона зробила фото:

гори, чай, її рука з тонким перснем.

Нічого зайвого.

Ідеальний кадр.

Він довго дивився на екран.

— Ти сильна, — прошепотів він сам до себе.

І вперше подумав не про поцілунки.

А про спокій.

Керем:

*Ти мені сьогодні снилася.*

Вона усміхнулася. Не тому, що повірила. А тому, що знала — момент настав.

Джанан:

*Значить, ти не спиш. А це ніколи не просто так.*

Вона не питала про Тіану, бо вважала її слабкою ланкою у цій історії.

Це було її перевагою.

*Ти інша, — написав він. - З тобою не треба бути обережним.*

Джанан поклала телефон.

Поглянула на гори.

Вона знала:

чоловіки плутають стриманість із силою, а самодостатність — із безпечністю.
І це працює.
 

III. ДОРОГА НА ВАН

Алаз з Фікретом, за кілька годин, їхали мовчки у автобусі. Алаз, думав, про те, що він не дозволить Керему, занапастити своє життя, а Фікрет, досипав, так, як був з нічної зміни.

Село біля Вану зустріло їх спокоєм.
Гори стояли мовчазно, ніби знали більше, ніж люди.

День народження бабусі не був святом у звичному сенсі.
Без музики.
Без показухи.

Чай / кава.
Хліб / солодощі.
Руки, що тремтіли від віку.

Бабуся Алаза сиділа на подушках, загорнута в теплу хустку, і дивилася на світ так, ніби він уже нічого їй не винен.

Алаз був тут тілом.
Але не головою.

Він здригався від кожного різкого звуку.
Кожного чоловіка, що підходив надто близько.

— Ти зблід, — сказала тітка. — Гори тебе не приймають?

Він кивнув.
Не пояснюючи.
Бо як поясниш страх, який не має обличчя?

Тітка, як господиня маєтку, поважно, поправляючи свою розкішну, але дуже стриману сукню, майже до підлоги, відійшла в бік і написала смс.

*Доню, де ти? Навіть Алаз з Фікретом приїхали з Бурси, а ти, тут на місці й ніяк не прийдеш.*

IIV. ДЖАНАН

Вона прийшла пізніше. 
Без шуму.

Але, всі гості, почали перешіптуватися, так, як саме Джанан, мала стати спадкоємицею бабусі, що в цих краях було подекуди, майже не можливим.

Привіталася з бабусею першою — схилилася, поцілувала руку, прошепотіла щось старою мовою, якої Алаз не чув роками.

- Моя онука, - бабуся, поклала руку на її біляве волосся. - Іди доню, щось з'їси, подивися, яка ти, бліденька. - турботливо, промовила старенька. 

Бабуся Фюсун, наказала подати онуці, канапе з баклажановою закускою та її порцію мантів. Джанан, їла повільно, по при те, що любила манти, і їх готували, лише для неї. Це було більше з поваги, вона не мала звички, багато їсти при гостях.