Розділ 2 . ТРЯСОВИНА СПОКУСИ

Розділ 2

Зимовий холод, пронизував Харуна навстіж, але, вічні відмовки Керема, повертати борг, його реально вибісили, за останній період. Лихвар, тиняючись по подвірю, багатоповерхівки, бачить, як Алаз виносить сміття й підбігає до нього. Алаз, лише встигнув оглянутися, як Харун, вже був поряд. Чоловік, був без шапки, у темній пошарпаній куртці, що бачила не одну зиму. Щоки почервоніли від холоду, а на щелепі ходив нервовий м’яз — ознака, яку він ніколи не контролював, коли злився. Від нього тягнуло більше тютюном і морозом, аніж його дорогими й пафосними парфумами.

Довкола, все було засипано снігом, від пеньків зрізаних дерев, до дахів будинків. Тут серед бетонних стін, мороз, малював, свої візерунки, по усьому, навіть по сміттєвих баках, що стояли по правий бік, від багатоповерхівок. Ліхтарі, освітлювали не лише стоянку, авто перед будинком, але й сніг, що лапато почав падати. 

Двоє чоловіків, стояли занадто близько — так близько, що повітря між ними здавалося густим, важким. Харун усміхався, але очі в нього були холодні, мов після дощу асфальт.

— Я ж тебе попереджав, — сказав він тихо. — Я пробачу, один раз. Другого не буде.

Алаз різко видихнув, ніби стримувався з останніх сил.

Його кулаки були стиснуті, плечі напружені.

— Ти нічого не розумієш, — кинув він. — Не лізь туди, куди тебе не кликали.

— Я? — Харун зробив крок уперед. — Це ти поліз. У борги. У дим. У його проблеми. І тепер ще маєш нахабство робити вигляд, що все під контролем.

Алаз різко штовхнув його в груди.

- Закрий рота, Харуне. Ти не маєш права навіть згадувати його ім’я, після останнього випадку!

— Маю, — відповів Харун, і в голосі з’явився метал. — Бо коли твоя мама дізнається, хто саме дістає для нього траву, і з ким він крутиться — проблеми будуть не в нього одного. Вона такий скандал закатає, що закачаєшся!

Алаз відчував, як під курткою мокріє спина, але не від холоду. Ім’я Мете билося в голові, мов чужий пульс.

Удар Алаза, був різким і несподіваним. Дарма, що повз, обличчя лихваря. Другий був влучнішим.

Алаз схопив Харуна за комір, притиснув до стіни.

— Ти ще раз відкриєш рота — і я тебе закопаю, — прошипів він. — Чуєш? Я тягну це не для себе. Я тягну це, бо він без мене злетить у прірву.

Харун витер кров з губи, усміхнувся криво.

— Оце і є найсмішніше, Алазе. Ти думаєш, що рятуєш. А насправді — просто тонеш разом із ним, так само, як Мете.

Він відштовхнув Алаза й пішов, залишивши після себе тишу, яка боліла сильніше за удари.

Харун, звернув за ріг будинку і зупинився. Чоловік, сперся об стіну й поволі почав дихати.

«Ви, обидва, заплатите, за те, що зруйнували моє життя, так чи інакше!»

Розлючено, думав, він. Трохи віддихавшись та заспокоївшись, від додав.

«Зайду з іншого боку.»

Харун, єхидно усміхнувся й повільно чемчикуючи зник між будинками мікрорайону.

Пекучий мороз швидко виїдав сліди його присутності. Та Алаз ще кілька секунд відчував у повітрі знайомий, солодко-хвойний шлейф — і від цього хотілося видихнути глибше, ніж зазвичай.

Хлопчина, довго стояв нерухомо й думав.

«Боже, яке ти, маєш право, згадувати про Мете! Кереме, ти, мене доводиш до гріха!»

За декілька миттєвостей, молодик, дістав телефон.

У квартирі Тіани було тепло й по-домашньому чарівно. Пахло корицею, медом та фісташками. Цей запах був спокійний, безпечний — не той, від якого стискаються легені. Світло свічки робило кімнату майже м’якою — такою, де легко забути, що за вікном лютує зима.

Вечеря Тіани та Керема, була затишною. Надто затишною, щоб бути чесною.

Свічка тремтіла, відкидаючи тіні на його обличчя.

Керем дивився на Тіану так, ніби вона була чимось між бажанням і рішенням.

— Ти сьогодні тиха, — сказав він. — Ти завжди така… коли щось приховуєш.

Він говорив м’яко. Майже лагідно.

Це й лякало.

— Я просто втомлена, — відповіла вона.

— Втомлена від кого? — він усміхнувся і торкнувся її руки. — Від мене?

Вона похитала головою.

Волосся Тіани було зібране крабиком абияк, кілька хвилясто ароматних пасм спадали на почервонілі щоки. Шкіра виглядала надто світлою у тьмяному світлі — майже прозорою, але пахла, чимось на межі солоного та солодкого,

І в ту ж мить він нахилився, торкнувся губами її щоки — повільно, ніби давав їй час відступити.

— Я не люблю, коли ти віддаляєшся, — прошепотів він. — Я ж про тебе дбаю.

Поцілунок був ніжним. Майже правильним.

Але в ньому було щось липке — як зобов’язання.

— Ти знаєш, що зі мною ти в безпеці, — додав він, торкаючись її волосся. — Я не як інші.

- Угу, - пробормотіла дівчина й мимоволі, притулилася до нього.

Тіана відчула, як у грудях стискається. І межа між страхом та близькістю, поволі танула. Рука Керема, повільно опустилася на її плече, й мимоволі сковзнула по всьому тулубу, аж до поясу халату. Керем, грайливо, торкався, одного з країв поясу, й обіймав дівчину.

Безпеки було забагато.

Такої, спокусливої й турботливої з якої важко вийти.

Саме тоді задзвонив телефон.

Керем, підвівся ззастолу, підійшов до вікна й аж тоді відповів, коли Тіана пішла на кухню заварювати каву.

— Що? — голос був глухий, лінивий. — Я зайнятий.

— Мені байдуже, — відрізав Алаз. — Слухай уважно.

На іншому кінці повисла пауза.

Десь поряд чути було жіночий сміх. Надто близько.

— Харун більше не мовчатиме, — сказав Алаз жорстко. — І якщо він піде до моєї матері — я не зупиню того що буде!

Керем тихо засміявся.

- Ти мене лякаєш?

— Ні, — голос Алаза зірвався. — Я тебе попереджаю. Востаннє.

Жіночий голос зник.

І разом із ним зникла легкість у голосі Керема.

— Ти надто багато на себе береш, друже, — сказав він повільно. — Ти забув, хто кому винен?