Глава 17

Через ридання та почуття безвиході, від яких задихалася, нічого не чула й не бачила. Несподівано її тіло звільнилося від чужих рук. Айшель вже ніхто не тримав і не торкався. Дівчина різко розвернулася та побачила як у небо здіймається величезний беркут, тримаючи у своїх лапах кучера. Розправлені коричневі крила з білою смужкою, пронизували повітря, загострений дзьоб надавав грізного вигляду. Загроза зображалася у жовтих з чорною зіницею очах та настовбурченому темному пір’ї. Чоловік кричав, намагався вибратися з гострих пазурів птаха, що за розмірами перевищував його, проте ці спроби залишилися безрезультатними. 

Айшель, налякана й приголомшена, побігла до лісу. Пелена зі сліз застеляла шлях й вона рухалася майже навмання. Гілки чіплялися за сукню, ускладнюючи рух. Сама не знала куди прямує, хотілося сховатися від чоловіка та птаха, не бажала ставати його обідом. Таких велетнів вона бачить вперше. Дівчина не припиняла бігти, хоч її ніхто не переслідував. Серце нестримно калатало, а у грудях утворилася пожежа. Дихання ускладнилося, у боці закололо. Перечепилася за повалене дерево й впала на пожовкле листя. Сльози нестримним потоком лилися з очей. Це все здавалося поганим сном, невдалим жартом долі. Хотілося прокинутися у своєму ліжку та обійняти матір. Схопила себе руками й звернувшись калачиком, продовжувала ридати.

Згодом заспокоїлася, сіла  і витерла обличчя від солоних сліз.  Їй необхідно дістатися до Отурії, але самотужки вона не зможе цього зробити. Тільки тепер зрозуміла, як нерозумно вчинила, покинувши карету серед дороги. Зважившись, підвелася й попрямувала назад, сподіваючись, що диліжанс все ще на місці. Відчула полегшення, коли побачила екіпаж та коней, що лише трохи зрушили з місця, шукаючи зелену траву. Знайшла монети та прикраси там, де і залишила. Дбайливо склала все у мішечок й заховала в кишеню.

Вирішила оцінити запаси та відчинила скрині. На її подив вони виявилися порожніми. Лише старий засохлий шматок хліба валявся в запиленому кутку. Кучер й справді не збирався її відвозити до Отурії. Обманув, скористався недосвідченістю та беззахисністю. Страшно подумати, що з нею стало, якби дивом не втрутився птах. Проте ніякого дива не існувало і птах опинився там не випадково, але дівчина цього не знала.

Зачинила двері й зайняла місце кучера. Не відомий ні напрямок, ні як управляти кіньми. Раніше вона займалася верховою їздою, тож сподівалася, що коні будуть слухняними. Несміливо взяла вуздечку до рук й смикнула. Тварини одразу попрямували вперед. Дівчина хотіла дістатися до населеного пункту і вже там домовитися про супровід. Цього разу діятиме обачніше.

Пів дня пересувалася лісом. Уже сумнівалася, що це правильний шлях і коли дерева тільки погустішали, а ліс здавався нескінченним, несподівано дорога розширилася й з’явилася таверна. За нею виднілися будинки, ліс поступово переходив в поле. Зупинила карету та ступила на тверду землю. Вже вечоріло, біля сумнівного закладу стояли прив’язані коні, а з будівлі доносилися веселі голоси.

Айшель зняла з себе дорогі прикраси та заховала у кишеню. Стати пограбованою їй хотілося найменше. Зайшла у таверну й ніс одразу залоскотав неприємний запах тютюну. За дерев’яними столиками сиділи лише чоловіки. Вони охопили дівчину липкими поглядами, від яких хотілося сховатися. Намагаючись не виказувати хвилювання, впевненою ходою підійшла до вільного столика і сіла. Раніше їй не доводилося бувати у схожих закладах, тому не знала як поводитися. Звикла, що обслуговують слуги й навіть коли зупинялися у заїжджих дворах, то сторонніх не було. Охорона відгороджувала дівчину від небажаних контактів. Бородатий чоловік, спорожнив масну склянку з прозорим напоєм та усміхнувся:

- Ей, лялю, тобі не сумно самій? Приєднуйся до нас.

Двоє чоловіків напідпитку, що сиділи за одним столиком з ним схвально кивнули. Айшель насторожували їхні посмішки й у добрі наміри зовсім не вірилося. Намагалася, щоб її голос звучав люб’язно:

– Ні, дякую! Я не надовго. 

– Що забула така краля у цьому гадюшнику? – незнайомець не здавався та продовжував спроби познайомитися. Дівчина сказала лише частину правди:

– Поїсти хочу.

У залі почувся регіт.

– А ти явно не тутешня, – світловолосий чоловік, якого раніше Айшель навіть не помічала підвівся з-за столу. – Дорога тканина, смаглява шкіра, чорне волосся, хижий розріз очей… напевно отурійка і судячи із сукні не бідна. Сама, без супроводу. Що ти забула тут? 

Зізнаватися, що зазнала нападу не збиралася. Боялася показати свою слабкість чоловікам і стати їхньою жертвою. Поки Айшель шукала відповідь у голові, двері відчинилися й у таверну зайшов незнайомець. Дівчина не звернула на нього увагу та бажала спекатися нав’язливої уваги:

–  У мене зустріч. Я чекаю на одну важливу людину.

– Може цією людиною стану я і розповім тобі, що насправді шукає жінка у подібних місцях? – обізвався з-за столу бородань, який звернувся до неї першим. Таверною пройшлася хвиля реготу. – А може й ти сама знаєш. Скільки коштує твоя увага?

– Ніскільки, я хотіла лише поїсти, - відчай душив Айшель. Не вірилося, що з однієї халепи потрапила в іншу.  Позаду почувся чоловічий голос:

– Облиште її, ця дама зі мною. Я коня прив’язував на дворі.

Принцеса розвернулася й глянула на незнайомця. Молодий, охайний вигляд, ідеально поголені щоки, русяве волосся зачесане назад, а зелені очі грізно дивилися на чоловіка, пропалюючи загрозливим поглядом. Він злегка відсунув чорну жилетку із золотими ґудзиками, і демонстративно доторкнувся меча, що звисав  на поясі, захований у кобуру. Навіть з-під білої сорочки виднілася спортивна статура, а широкі чорні штани заправлені у черевики. 

– Зрозумів, так би й одразу сказали, – незнайомець відійшов та сів за свій столик. Несподіваний рятівник принцеси зайняв місце навпроти неї й уважно вдивлявся в її обличчя. У безкорисливість його намірів не вірилося, тому, коли у залі знову залунали розмови й вже ніхто не зважав на дівчину, вона поцікавилася: