Глава 11

Есен, побачивши цього знатного чоловіка, мало не забула про свою роль й ледь не схопилася на ноги. Айшель, приклала долоню до її плеча, стримуючи цей порив. Есен, наче згадала про свою важливість, взяла до рук діадему й насупила брови:

– Добре, шукайте його в саду. Що привело вас у ці покої?

– В саду ми обшукали все і всіх, навіть фрейлін. Залишилося лише перевірити вас.

Айшель, яка ще секунду тому зберігала спокій, зараз сама не стрималася та підвелася на ноги. Подібна підозра здавалася принизливою. Вважала, що наречена короля, нехай навіть і чужоземка, але заслуговує на повагу. 

– Як ви смієте звинувачувати у подібному принцесу?

– Власне я говорив не про принцесу, а про вас, Есен, - чоловік перевів на неї підозрілий погляд і цим остаточно ошелешив її. Рішучою ходою наблизився до дівчини й ретельно роздивляючись риси обличчя, наче там вишукував загублений перстень, злегка схилив голову, - вибачте, ваш титул мені не відомий.

У цю мить титули її не цікавили. Образа засіла глибоко в у серці й колола невидимими голками. У такому її звинувачують вперше.  

– Це нечувано. Невже ви гадаєте, що я обікрала графиню? Це обурливо.

– Звісно ні, але я повинен перевірити всіх. Впевнений, вам не має чого приховувати, тому ви не будете проти, якщо я швиденько перевірю кишені вашої сукні.

Чоловік здавався наполегливим і рішучим. Айшель бачила, що він не піде геть, поки не отримає свого. Зрештою, їй нічого приховувати, а вона тут не султана, тому опиратися марно. 

– Так мене ще не ображали. Гаразд, перевіряйте, якщо вам полегшає. Але потім, я хочу чути ваші вибачення.

Айшель надула губки  й уважно стежила за рухами Геральда. Він засунув долоню у кишеню, де зазвичай ховали віяло, трохи покопирсався в ній і дістав звідти кулак. Підніс руку на рівень грудей і розімкнув пальці. На шершавій долоні з чітко вираженими лініями, виблискував золотий перстень з обрамленим рубіном. Декілька секунд Айшель байдуже дивилася на прикрасу, а потім, усвідомивши те, що сталося, похитнулася. Щоб не впасти затрималася за високий комод. Чоловік, потішаючись, демонстративно показав руку усім присутнім.

– Ось і знайшовся перстень. Саме такий, як описувала Дефна. Запросіть герцогиню до покоїв, – різко перевів погляд на зблідлу Айшель, – чи стверджуватимете, що це ваш перстень?

У цю мить Айшель забракло повітря. Груди скували невидимі пута, що заважали дихати. Не розуміла, як перстень опинився у її кишені. Чітко бачила, що чоловік засовував порожню долоню до сукні. Впевнена, хтось підкинув прикрасу і зробив це навмисно. Не знала, кому так зашкодила, що вирішили позбутися від неї таким чином. Розгублена, похитала головою:

- Ні, я його вперше бачу. Хтось поклав прикрасу у мою сукню.

З виразу обличчя чоловіка, зрозуміла – їй не вірять. У покої, підтримуючи пишний поділ сукні й зовсім забувши про пристойності, забігла Дефна. Помітивши перстень у долоні Геральда, ледь не застрибала від щастя:

- Це він! Ви знайшли його. Хто ж посмів викрасти у мене каблучку?

Дівчина одразу одягнула перстень на палець й підозріло оглядала присутніх. Чоловік зробив крок убік, показуючи спантеличену Айшель:

- Ми знайшли його у сукні леді Есен.

Дефна сплеснула у долоні. Приклала руку до грудей та вдавала здивування, проте Айшель чомусь не вірилося у її щирість.

- Як же так? Офіційна фаворитка короля і злодійка? – дівчина, ніби їй забракло кисню, наче віялом, помахала рукою перед своїм обличчям, - Рейнарду слід уважніше підбирати жінок, а то ще його обкраде.

Змовчати й проковтнути таку образу Айшель не могла.

- Але я не крала. Мені не потрібні чужі прикраси. Це підстава.

- Не турбуйтеся, ми з усім розберемося і дізнаємося правду. У нас досвідчений кат. А зараз, - Герольд кивнув охоронцям, - заберіть леді у в’язницю.

Перед очима Айшель забігали чорні цятки, й кімната почала кружляти. Ледь встояла на ногах і дівчину підхопили вартові. На її руки одягли важкі залізні іржаві кайдани й потягнули вперед. Наче отямившись зі сну, Айшель кинула благальний погляд на Есен:

- Це не я. Я не злодійка.

Есен, нарешті підвелася та почала поводитися так, як належить принцесі:

- Відпустіть її. Вона не винна, це непорозуміння. Я скаржитимуся королю!

- Я сам йому скажу, він довідається про це обов’язково, коли повернеться. Його Величність покинув палац у справах.

Герольд залишався непохитним у цьому рішенні й Айшель вивели з кімнати. Вона йшла довгими коридорами й відчувала на собі осудливі погляди придворних. Перешіптування не зникали за спиною, почувалася розтоптаною, присоромленою й злочинницею. Здавалося, їй ніколи не відмитися від цієї ганьби, що задушливою ковдрою лягла на плечі. Сльози застеляли шлях, туман відчаю наповнив груди й оселився там важким тягарем. 

Майже не бачила, як спустилася у сире підземелля. Холодно, вогко, темно. До носа підкрався сморід й Айшель відчула, як скручуються нутрощі. Саме так зустріла її нова домівка. На стінах горіли факели й освітлювали шлях. Через ґрати бачила темні постаті злочинців. Одні лежали на трухлявих нарах, інші сиділи, але найбільше лякали ті, хто дивився на неї масним поглядом. 

Брудні пальці кремезного ув’язненого обхопили металічні грати. Усміхнувшись і продемонструвавши гнилі зуби, підсвиснув:

- Ого, яка лялечка! А можна її до мене в камеру?

Айшель здригнулася від страху і її серце пришвидшило свої удари. Боялася уявити себе в одній камері з цим чоловіком.  Вартовий, не глянувши на нього, невдоволено буркнув: