Розділ 14

Кімната гніву? Він зараз серйозно? 

— В мені немає гніву, — мовила, кутаючись в піджак. 

Все, що я відчувала, — це собачий холод, біль у стопах через незручні туфлі та неймовірну втому. Але гнів... Мабуть, мені просто бракувало для нього сил. 

— Серйозно? — глузливо здійняв брови Єгор, підходячи ближче. — Ти мене вкусила. 

І він потер праве передпліччя. 

Ой, подумаєш, цапнула легенько. Це не означає, що я гнівалася... Ну може, трохи. Нічого було двері блокувати. 

— Тебе вдарив батько, — обійшовши мене, сказав хлопець. — Дав ляпаса. В людному місці. Я б гнівався. 

І він, замахнувшись битою, вгатив нею по екрану старого монітора. 

Підскочивши від несподіванки, я витріщилася на пластикову коробку, що від удару проїхалася по столі та, гепнувшись об стіну, перекинулася. Скло екрану тріснуло. 

— Яке тобі діло до того... що я відчуваю? — спитала напружено.

Він стенув плечима і, закинувши биту на плече, пішлв далі, між рядами складеного у вежі мотлоху. Я рушила за ним, очікуючи відповіді. 

— Це... розблокувало деякі спогади, — все ж неохоче сказав. — Ну, спробуєш? Чи краще оцим? 

Єгор схопив сперту до тумбочки ключку для гольфу та, розвернувшись, із посмішкою простягнув мені. 

— Які спогади? — процідила я, наблизившись та з роздратуванням зустрічаючи його погляд. — Знаєш, що розблоковує мені твоя присутність? Те, як твій друг на мене накинувся. А ти просто пішов. 

Усмішка на обличчі білобрисого зів'яла, та, відвернувшись, він все ж іронічно гмикнув. 

— Не драматизуй, — сказав спокійно. — Я ж повернувся. Відніс друзям піцу і пов...

Від його байдужості мене аж затрусило. Від злості аж руки затремтіли, і, перш ніж він договорив, я підлетіла, вихопила ключку з його розслабленої долоні та, замахнувшись, знесла скляні колби праворуч, за кілька сантиметрів від руки білобрисого. 

Той, відскочивши, перелякано розвернувся. 

— Я не читаю думок, недоумку! — випалила роздратовано. — Ти залишив мене з ним! 

Замахнувшись, змусила Романовського позадкувати, а тоді з криком гепнула по китайській вазі ліворуч від нього. Рвано видихнувши, на мить заплющила очі, що знову наповнювалися сльозами, та випрямилася. 

Звук, з яким крихка посудина розбилася, осипавшись дрібними, гострими уламками на килим, привів мене до тями. Але водночас, хотілося ще. 

Тому, розплющивши очі, я знову підняла ключку над головою. Романовський, побачивши це, лиш мовчки відійшов, дозволивши робити, що заманеться. І розбивати все підряд. 

Глиняні горшки, набір пивних кружок, скляні пляшки, безголовий манекен.... Я навіть не звертала уваги, у що врізається металевий наконечник, лиш відчувала, як напружуються руки під час зіткнення, а вуха наповнюються дзвоном чи скреготом. Від цього перехоплювало подих. 

Коли я дісталася вежі тарілок біля стіни, Єгор раптом виник нізвідки та перехопив мою руку в повітрі. Несильно стиснувши пальцями лікоть, нахилився до мого вуха. Його тіло торкнулося моєї спини, і я здригнулася, зрозумівши, що десь згубила піджак... і мені на диво навіть не холодно. 

— Спробуй ще таке, — тихо мовив хлопець, відпускаючи мою руку. 

А тоді схопив верхню тарілку, замахнувся та жбурнув її в накреслену на стіні ціль. 

— Наче гра в дартс, — пояснив, простягаючи мені наступну. 

Це було, звісно, не так епічно, як лупити металевою ключкою скляні предмети, але з кожною запущеною тарілкою я відчувала все більшу злість. І ступень своєї втоми від усього. 

Зрозуміла, наскільки я всі ці роки була напружена. Боротьба з мачухою за батькову прихильність. Боротьба з несправедливістю на вулицях міста та в університеті, що більше скидалося на махач з вітряними мельницями. 

Та найбільше, як і сказав Романовський, я злилася на батька. Бо це він, не давши мені відійти від маминої смерті, жодного разу не поговоривши зі мною, привів Стервеллу в наш будинок. Поставив перед фактом, що ця жінка тепер житиме з нами. Так, наче я була просто пустим місцем. І мама... теж. 

Остання тарілка випала з руки та розкололася в мене під ногами. Все тіло тремтіло від емоцій, які мали б вихлюпнутися, але лише розблокувалися. Те, про що я намагалася не думати, те, що відкидала, не наважуючись озвучити самій собі. Воно не тільки не зникло, а ще й міцно стиснуло за горло, перекриваючи доступ до кисню. 

— Савельєва, з тобою все нормально? 

Почувши позаду голос Романовського, я гучно видихнула та змусила себе кивнути. А тоді на плечі знову ліг його піджак, огортаючи моє тіло теплом. Тільки тоді я зрозуміла, що замерзла. А ще прийшло полегшення. 

Усвідомивши, що ховаючись від власних думок стільки часу, я так і не змогла їх позбутися, ні на крок не наблизилася до вирішення проблеми, відчула справжнє полегшення. Бо прийшов час вислухати себе. І прислухатися. 

Єгор, обійшовши мене та зупинившись попереду, вивів мене з забуття, торкнувшись пальцями підборіддя. Змусивши здійняти голову, заглянув у вічі. 

— Ну, як? — спитав. — Полегшало? 

Вдивлялася в його блакитні очі, що здавалися темнішими в світлі старих ламп, а тоді опустила погляд на губи. 

— Ще ні, — вичавила. 

І, не до кінця обдумавши своє рішення, піднялася навшпиньки і торкнулася поцілунком. 

Губи обпалив здивований видих, а тоді сильна рука притягнула мене за талію, змушуючи притиснутися грудьми до теплого тіла. 

Пальці з мого підборіддя ковзнули до потилиці, заплутуючись у волоссі, коли поцілунок з невинного перетворився на глибокий. Солодкий, з присмаком жувальної гумки. Гарячий і такий умілий, до тремтіння в колінах. 

Прийшла до тями, лиш коли мене притисли до холодної стіни. Коли ми там опинилися? Як? Стояли ж за кілька метрів...

— Стій... — пробурмотіла йому в губи, впираючись долонями в груди. 

І він одразу ж відпустив. Майже миттєво. Облизав нижню губу, трохи розгублено дивлячись мені у вічі. А тоді відвернувся.