Розділ 11

— Через п'ять хвилин виїжджаємо. Ти готова? 

— Так, вже йду.

Переставши вертітися перед дзеркалом у своїй спальні, зітхнула. Може, ну його до біса? Може, ще не пізно перевдягнутися у якийсь костюм абощо, і взути зручні туфлі, а не ходулі, що піднімали мене над землею сантиметрів на десять? 

Хоча з іншого боку, мені однозначно подобалося, як я виглядала в сукні насиченого червоного кольору. Все таки Лара — справжній талант. Здавалося б, просто шмат шовку прямого крою, на тоненьких брительках, але ж як гарно. Довжиною майже до кісточок, але завдяки розрізу майже до стегна не сковувало рухів. 

 А ще дівчата заборонили мені вдягати під сукню білизну. Божевільні. Це ж діловий вечір, а не побачення з продовженням. Тож безшовні трусики я таки вдягла. А от верх... Шовк на грудях лежав вільними хвильками, тож в принципі, якщо в галереї не буде холодно, то все доволі пристойно...

— Мілано! — почувся крик з першого поверху, і я, здригнувшись, поспішила до дверей. 

Схопила чорне пальто і, все ще похитуючись з незвички на тоненьких каблуках, спустилася до прихожої. 

Мачуха витріщилася на мене, завмерши з роззявленим ротом. Обвела поглядом з голови до ніг. Затрималася на розрізі та золотих прикрасах. 

Бо вони мамині. І я не дозволила їх у мене відібрати.

Батько мій зовнішній вигляд ніяк не прокоментував, але губи його на мить стиснулися, а брови майже зійшлися на переніссі. Це означало, що він не дуже задоволений, однак вибору в нього все рівно немає, бо перевдягнутися я не встигну. 

— Машина вже чекає, — глянувши на годинника, врешті мовив і відчинив перед нами двері. 

Що ж, маленька, але приємна перемога. 

***

До галереї ми прибули перед восьмою, бо затори нас чекали не лише на вулицях Києва, але й перед самою будівлею. Водії по черзі зупинялися перед входом, очікуючи, доки їхні гарно вбрані пасажири елегантно виберуться зі салону, а тоді повільно заїжджали на парковку вже без них.

Незабаром черга дійшла й до нас, і я відчула себе, наче на червоній доріжці. Щоправда, доріжки там не було ніякої, за те кілька фотографів з місцевої преси завзято клацали фотоапаратами. Батько вибрався з пасажирського сидіння та відчинив нам із мачухою дверцята. Єлизавета подала йому свою лапку, іншою вхопилася за довгий поділ зеленої сукні та випурхнула назовні.

Я, закотивши очі, вилізла слідом, самостійно, та рушила слідом за батьком, в чию руку вчепилася Стервелла і так навіжено крутила головою в різні сторони, намагаючись потрапити у всі об'єктиви камер, що я захвилювалася, аби шию собі не скрутила. Хоча, яке там хвилювання, одні сподівання...

В холі з мармуровою підлогою та високою стелею було так світло, наче в білий день. Гігантська кришталева люстра, яку подарував власникам галереї старий театр, не була єдиним джерелом світла. Сяяли, здавалося, навіть самі стіни, створюючи відчуття чогось магічного. 

Офіціанти в костюмах-трійках запрошували всіх до зали праворуч, тому ми теж рушили туди, до відчинених дверей, заввишки, мабуть, метрів шість. Якби в нашому світі існували гірські тролі, то вони дуже комфортно б тут себе почували. Навіщо такі розміри для істот, які ледве досягають двох метрів, для мене завжди залишалося загадкою. 

За дверима для тролів я повністю забула про все на світі. На стінах найбільшої зали галереї, де, судячи з усього, й проходитиме святкування річниці, зібрали найцікавіші та найвідоміші картини. Звичайно ж, більшість представлених витворів мистецтва не були оригіналами, та для таких, як я, що й дитячий малюнок від картини за п'ять тисяч євро не відрізнить, видовище справді захоплююче. 

В кутку зали на невисокому постаменті я помітила музикантів у елегантних костюмах. Один із них тихо грав на скрипці, інший настроював щось схоже на контрабас, а позаду них спиною до гостей сидів піаніст, підіграючи скрипалеві. 

Як фанату рок-музики, звучання інструментів мені дуже подобалося. Та без гітари і вокаліста... якось воно не те. Сюди б трохи бунтарства, низького голосу, динамічного соло. В цих стінах звучало б так, що аж нутрощі б тремтіли. Як таємному любителю попси, мені не вистачало ритму для танців. Тут же ж будуть танці? 

— О, він вже тут, — раптом сказав тато, вириваючи мене з роздумів, і я розгублено прослідкувала за його поглядом. 

Стоячи до нас спинами, двоє чоловіків розглядали мальовничий пейзаж розмірами десь два на два метри. Я не бачила їхніх облич, тому не могла зрозуміти, хто це, однак білява маківка одного з них посіяла в моїй душі недобрі підозри.

А тут ще й тато, ніби знущаючись, додав: 

— Йдемо, привітаємося з Романовськими. У нас накльовується спільний проєкт. А тобі, Мілано, напевно, буде приємно зустріти ректора поза стінами університету. 

Ага, дуже приємно, — кисло скривившись, подумала я. — А ще приємніше зустріти його причмеленого синочка... 

Коли ми перетнули центр зали, чоловіки врешті надивилися на картину та розвернулися. 

З роздратуванням я подумала про те, що світлий костюм білобрисому надзвичайно личить. А зализані патла роблять його вилиці виразнішими, а обличчя - дорослішим. 

А тоді він, поблукавши поглядом по залу, наткнувся на мене... 

Романовський не одразу мене впізнав. В його очах за кілька секунд промайнув увесь спектр емоцій. Від зацікавленості до недовіри і здивування. Коли ми з батьком вже майже наблизилися до них, між його світлими бровами з'явилася красномовна зморшка. Що, не очікував, Єгоре? 

У хлопця був такий вигляд, наче я, не ворухнувши для цього й пальцем, пошила його в дурні. Сірий кардинал, здається, так він мене назвав. Що ж, це дуже влучно. 

Насолодившись миттю слави, я трохи розслабилася і, доки чоловіки базікали про свої серйозні справи, вихопила з підноса офіціанта, що проходив повз, бокал охолодженого шампанського. 

Музика заграла голосніше, привертаючи увагу присутніх, а тоді стихла. Власник галереї, сивий чоловік в чорному фетровому капелюсі та в полосатому костюмі, типу 50-х, взяв слово. Щиро всміхаючись, він виголошував слова подяки та радості, що сьогодні сюди завітало стільки друзів, щоб розділити з ним це свято. Я спостерігала за ним, попиваючи ігристе, але шкірою відчувала колючий погляд Романовського.