Розділ 10

Не пам’ятаю, як доїхала до «Хлібної крихти», що наплела Максові, але той ніби відпустив мене додому без зайвих питань. Якби не відпустив, я би все рівно поїхала, і чхати на роботу. Знайду іншу.

Від думки про те, що доведеться розвозити піцу, всміхатися людям, коли шкіра палає від гидких дотиків Тараса, мене нудило. І єдине, чого хотілося, - вимитися антисептиком, а тоді ще й у ванну залізти.

Залишивши скутер на платній стоянці недалеко від дому на поруку дядькові Євгену, що працював там охоронцем, а жив у квартирі під нами, попрямувала додому.

Сподівалася, що хоч Стервелла кудись дременула, як вона завше робила за відсутності батька, але мачуха, на жаль, тільки й чекала, на кого сплюнути накоплену отруту.  

Ледь за мною зачинилися вхідні двері, як Єлизавета вийшла з кухні, човгаючи своїми червоними домашніми капцями по підлозі. Так, наче постійні дієти настільки зморили бідолашну, що й ніг підняти не сила.

— Ну, і де ти волочилася? — спитала вона, впираючи руку в бік.

При цьому її шовковий халатик зім’явся, оголяючи стегно, і я скривилася, драматично прикриваючи очі рукою.

— Лізка, май совість, таке перед дитиною демонструвати, а то розповім татові, що ти малолітніх зваблюєш!

Мачуха іронічно фиркнула.

— Малолітніх? Тобі вже двадцятка з хвостиком, тож…

І я переможно всміхнулася, схиливши голову на бік.

— Тоді якого чорта ти цікавишся, де я була? — кинула їй спокійно. — Я ж не запитую, що за дивний аромат в квартирі. Це що… чоловічі парфуми?

Поки Єлизавета багровіла, хапаючи ротом повітря, я послала їй повітряний поцілунок, використавши лише середній палець, розвернулася до сходів та пострибала на другий поверх. Не було в мене настрою виясняти, кого водить це стерво до нашого дому. Розберуся іншим разом.

Хоча те, що «запахло» можливістю позбавитися нарешті цієї чорної діри, в якій безслідно зникають таткові грошики, мене надзвичайно потішила. Трохи відійду від подій сьогоднішнього вечора і займуся цим.

Замкнувшись у своїй кімнаті, зняла кросівки, кинувши їх у кут, схопила піжаму та нарешті опинилася у ванній кімнаті. І збиралася провести там щонайменше кілька годин. Можливо, навіть ще поплачу. Потім промедитую під розслабляючі звуки скрипки з колонок. А коли вода охолоне, наберу нову, і так по колу. Зроблю скрабування всього тіла, вигадуючи нові прізвиська Романовському, бо «білобрисий тхір» вже якось приївся. Нанесу на обличчя зволожуючу масочку та заодно і Тарасові кличку придумаю. Планів на вечір вдосталь, розписано все по секундах…

* * *

Терапія косметичними засобами допомогла. Завжди допомагала, і цього разу впоралася. А дванадцятигодинний сон повністю поставив мене на ноги та повернув бойовий настрій. Я навіть за сніданком зателефонувала Максу, щоб запитати, чи можу відробити сьогодні вдень. Менеджер зрадів, що я в порядку, та ще більше зрадів, що зможе відпустити додому кур’єра з ангіною.

— Скоро буду, — радісно пообіцяла.

І якраз закинула до рота останній шматок банана, коли на кухню, позіхаючи, виповзла Ліза. Глипнула на мене вовчим поглядом і продефілювала до холодильника, та нічого не сказала. Дуже не в її стилі.

Сприйнявши це як знак, що день обов’язково буде вдалим, досьорбала свою каву та помчала збиратися на роботу.

В принципі, так і пройшли всі вихідні. Кур’єр із денної зміни остаточно звалив на лікарняний, і доки намагалися вмовити його напарника, я носилася Києвом, доставляючи людям щастя у вигляді хрумкої гарячої піци. Страшних інцидентів більше не траплялося, та все ж Макс, усе ще ні про що не розпитуючи, вручив мені в неділю зранку газовий балончик.

— Про всяк випадок, — здвигнувши плечима, мовив у відповідь на мій запитальний погляд.

Залишилося лише подякувати, порадівши, який чуйний в мене менеджер. І, закинувши рюкзак на плече, вирушити за новими адресами доставки. А потім ще, і ще, і ще…

Ввечері, коли отримувала від директора талон на пальне, той спитав, що там із медичною картою, і я ніяково засовала ногою по паркету. Я справді намагалася пройти медичний огляд (або хоч на масаж сходити), але всюди мені голосами з різним ступенем втоми пояснювали: «Дівчино, всі лікарі поліклініки працюють з понеділка по п’ятницю, з дев’ятої до п’ятої». Та не встигла навіть почати виправдовуватися, як Ярослав Андрійович хляпнув себе по чолі та зітхнув.

— Зараз же вихідні! — мовив з усмішкою. — Вибач, запрацювався. Завтра вже вийде на денну зміну Георгій, тож до вечора матимеш час усе принести.

Недільна зміна завершилася трохи швидше, десь коло десятої, і я, причвалавши до квартири, змогла тільки роздягтися та бухнутися лицем в подушку. Спина нещадно нила, ноги та руки вібрували, і я заприсяглася таки знайти десь того клятого масажиста.

* * *

— Ну, як ви тут без мене?

Тато з’явився в дверях кухні з валізою в руках саме тоді, коли я снідала розігрітими в мікрохвильовій печі млинцями з куркою, і вже збиралася вирушати до університету. Щоправда, лише на першу пару, але то таке…

— Не знаю, як там твоя чапля обскубана, — проковтнувши шматок, мовила я. — А твоя рідна донечка сьогодні зранку отримала свою першу зарплатню за три робочі дні плюс надбавка.

Батько здійняв брову, але пропустивши повз вуха комплімент своїй дружині, все ж кивнув.

— Молодець. Скутер, як я розумію, ти придбала?

— Так, — задоволено сказала. — Він у дяді Жені на стоянці.

Татко знову кивнув.

— Маєш сьогодні знайти час на ще одну покупку, — раптом повідомив. — Поїдеш у торговий центр, придбаєш вечірню сукню. Гроші скину на карту.

І поки я підвисала, намагаючись зрозуміти, про що він, чоловік глянув на наручний годинник, зітхнув та, залишивши валізу, щез у коридорі. Лиш тоді я прийшла до тями та кинулася слідом, ледь не репетуючи:

— Сукня?! Тат, навіщо мені сукня?!

Одному богу відомо, наскільки я ненавиджу ті моменти, коли мені дають гроші на «вечірню сукню». Тому, що це означає, що якийсь із вечорів (можливо, найближчий) мені доведеться кілька годин простояти на каблуках, всміхаючись татовим бізнес-колегам, вітаючись із їхніми дружинами та пітніючи в жахливо вузькому вбранні.