Розділ 8

Директор піцерії виявився чоловіком років сорока на вигляд. Худорлявим, з коротким темним волоссям, сивиною на скронях та акуратною борідкою.

Коли ми увійшли до невеличкого кабінету, він глянув на нас поверх окулярів у чорній оправі, і Макс, не змушуючи його чекати, швидко розповів, хто я.

— Документи з собою? — кивнувши, спитав чоловік.

Я відкрила сумку та, вихопивши теку, підійшла до столу, щоб передати директору.

Той діловито проглянув, що я йому підсунула, витягнув звідти паспорт та ідентифікаційний код і задумливо звів брови до перенісся.

— Це твоя перша робота, так? — спитав зрештою, і я чомусь зніяковіла, кивнувши.

А що, це так помітно? Цікаво, чим?

Виявилося, що потрібна ще трудова книга та медична картка. І чому я не поцікавилася цим раніше? Могла б забити сьогодні на навчання і пройти медичний огляд.

Та директор "Хлібної крихти" виявився чоловіком нетерплячим, а ще нікому було сьогодні розвозити замовлення, тому послав Макса зробити ксерокопії наявних документів, а все решта попросив завтра донести.

І, повернувши мені теку, відправив приступати до роботи. Отак просто. Без співбесід, каверзних запитань і "ми вам зателефонуємо". Якось навіть підозріло добре все пройшло.

— Здивована? — певно помітивши мою розгубленість, поцікавився Макс, поки вів мене вузьким коридорчиком службового крила. — Я теж через це пройшов. Ярослав Андрійович з першого погляду оцінює людей, підходять вони чи ні. І, як не дивно, рідко помиляється.

Я лиш скептично хмикнула. Чого ж тоді моя вакансія вільна?

Та нічого говорити не стала, тому, що мені ця робота потрібна вже і негайно, а такий поспіх - тільки на руку.

Макс виявився не тільки красунчиком із обкладинки, а й дуже приємним співрозмовником. Доки знайомив з рештою персоналу, видавав червону уніформу та великий квадратний рюкзачище, встиг розповісти стільки кумедних історій та цікавих фактів про це місце, що я ледь не закохалася в "Хлібну крихту", не встигнувши пропрацювати тут ані хвилини.

Він саме поправляв на мені червону куртку з логотипом піцерії, коли до роздягальні вбігла захекана Марійка.

Похмуро глянувши на руку Макса, яка застібала блискавку, роздратовано випалила:

— Всюди вас шукаю! Поступило велике замовлення. За п'ять хвилин щоб вона вже була готова їхати.

— Буде, — спокійно відповів менеджер, навіть не глянувши на офіціантку, за те всміхнувся мені.

Ой, здається, мої щоки знову палають... 

А Марія не оцінила. Пхикнула, розвернулася та грюкнула дверима з іншого боку.

— Не зважай, — лагідно мовив Макс, беручи мій рюкзачище. — Вона інколи трохи драматизує.

Хлопець анітрохи не збентежився поведінкою офіціантки. Ніби на цій роботі вже встиг опанувати мистецтво дзену. Або ж був найврівноваженішою людиною, з усіх мені відомих. І це теж зачаровувало.

Ми повернулися до кухні, де на спеціальному столику мене вже чекав стос із паперових коробок з піцою. Та тут не менше десятка! Невже мені доведеться тягнути їх усі?! Бідолашний мій хребет аж занив від передчуття.

— Не хвилюйся, — заспокійливо стиснув моє плече менеджер. — Воно тільки здається, що важко. За кілька днів уже й не відчуватимеш.

Ага, не відчуватиму спини хіба...

Та знову промовчала. Дозволила Максу допомогти мені втрамбувати піцу до рюкзака, застібнути блискавку та донести до скутера. Коли я зняла свого залізного коня з підніжки та вмостилася на сидінні, хлопець допоміг вдягнути важку сумку на плечі. Пощастило, що рюкзак був настільки великий, що його дно сягало сидіння, і частину ваги тримав мій "Артурчик".

— Так, перевір, чи скинули тобі адресу, — спитав Макс, простягаючи мені шолом.

Я полізла до фірмової куртки по телефон і перевірила повідомлення.

— Так, є. Я навіть знаю, де це, тож навігатор не знадобиться.

Радісно всміхнувшись, забрала шолом та натягнула на голову, затягуючи ремінець під підборіддям. Але Макс похитав головою та постукав по керму.

— Все ж постарайся придбати тримач для телефона. З прокладеним маршрутом буде швидше та надійніше.

Я кивнула, подумки додаючи до списку справ ще й це, десь між візитом до поліклініки та пошуком масажиста для моєї бідолашної спинки. А тоді махнула менеджеру рукою, провернула ключик в замку запалювання та зірвалася з місця.

Їхати з багажем за спиною було вже не так приємно, та все ж краще, аніж, наприклад, на велосипеді. Навіть затори не стали на заваді. Невеличкий скутер прекрасно маневрував поміж маршрутками та блатними іномарками.

Кілька разів мені таки посигналили, коли нахабно випереджала на світлофорах. Одна пані на позашляховику навіть продемонструвала шикарний манікюр на середньому пальці. На що я їй показала свій. Щоправда, не такий вишуканий, але якщо вже в нас взаємний показ художнього мистецтва, до якого я не підготувалася зазделегідь, то й такий підійде, гадаю.

Будинок, вказаний у повідомленні, я справді знайшла швидко. Тому, що в сусідньому живе Наталя, подруга з нашого "Хтивого клубу по четвергах", — чату в соцмережі, де ми обговорювали книги для дорослих (переважно реготали з недолугих описів "гарячих" сцен). Але за якийсь час настільки зблизилися всі, що книги перенесли на окремий день, а решту часу просто спілкувалися. Саме з Наталею я знайшла найбільше спільного, і ми вже давно розвіртуалились та частенько зустрічалися за кавою.

Припаркувавшись біля під'їзду, я ще раз заглянула в повідомлення, щоб звірити номер квартири, і аж тоді сповзла з сидіння, сподіваючись, що рюкзащиче не переважить і не вкладе мене на лопатки.  

Вже уявляла, як дзвоню в МЧС, щоб приїхали і підняли мене, поки я, як той безпорадний жук, дригаю ногами в повітрі, намагаючись перевернутися на живіт. Але обійшлося. Лиш злегка похитнулася, зробивши перший несміливий крок.

Видихнувши, поставила скутер на підніжку та рушила до вхідних дверей. Ввела код від домофона, який також був вказаний у повідомленні, та без перешкод дісталася ліфта. Здивувалася, що він робочий та ще й не та ржава радянська консервна банка, поряд із якою навіть стояти страшно, а доволі новий, з дзеркальними стінками всередині, справним світлом... Це точно якийсь будинок для багатіїв.