Розділ 7

Мілана

Навчальний день пройшов доволі продуктивно, і я навіть змогла забути про одного білобрисого недоумка. Не надовго, та все ж… І, що найважливіше, знайшла собі скутер! Ще й за дві вулиці від університету. Тож якщо він такий, як на фото та відео, зможу вже сьогодні поїхати на ньому на свою першу співбесіду. Ну хіба не круто?! А ще, він коштував половину тих грошей, які виділив мені татко. Тобто, в мене вже є двадцять тисяч стартового капіталу, майже є транспорт і робота. Здається, життя налагоджується! Якщо все піде добре, зможу хоч завтра почати пошуки квартири, і ніяких більше жахастиків про монастир!

Щасливо теліпаючи сумкою, я підстрибом мчала до виходу з універу, не звертаючи уваги ні на що навкруги. Тому не одразу помітила хлопця, який вийшов мені напереріз. Тільки коли він зробив широкий крок і зупинився переді мною, я різко загальмувала.

Здійнявши голову, невдоволено зиркнула на несподівану перепону і випалила:

— Відійди, я поспішаю.  

Незнайомий, з вигляду — старшокурсник, з темним волоссям та карими очима, нахабно всміхнувся. І тільки за цим я впізнала його. Здається, він навчається разом із Романовським. Я точно бачила його тоді в їдальні. Можливо, саме в нього на колінах сиділа та білява «принцеса», єдина дівчина в їхній компанії. Ну, і? Що ж йому від мене треба?

Судячи з того, як брюнет мовчки оглядав мене з ніг до голови оцінюючим поглядом, на те, що я поспішаю, він уваги не звернув. Дійсно, які можуть бути справи, коли тобі виділив хвилиноньку свого божественного часу самовпевнений чувак зі смартфоном останньої моделі та годинником на зап’ястку, ціною в десять прожиткових мінімумів.

— Надивився? — роздратовано спитала. — Всього недоброго.

І, відступивши вбік, спробувала обійти мажора, але той нахабно схопив мене за лікоть.

— В мене до тебе до біса вигідна пропозиція, кицю, — підтягнувши мене ближче, тихо сказав, опускаючи погляд на мої губи. — Чув, що вакансія твого господаря зараз вільна. Приходь до нас сьогодні на вечірку, вип’ємо, пограємось…

Коли його вказівний палець торкнувся шиї, мене аж перетіпнуло. От же ж гидотний шматок лай… грошей. Ну, я тобі зараз влаштую.

Та не встигла навіть кулак стиснути, як за його спиною пролунав надто знайомий голос.

— Тарасе, ти чого там застряг? Тільки тебе чекаємо.

А тоді з-за спини брюнета вигулькнув і власник голосу, сам Романовський. Наші погляди на мить зустрілися, і він сіпнув бровою. А тоді глянув на палець мажора, що все ще торкався моєї шкіри.

— Ти обережніше, Тар, — запхнувши руки до кишень, насмішкувато мовив білобрисий. — Не зчуєшся, як без трусів тебе залишить.

— Так мені це якраз і подобається, — хмикнув Тарас. — Залишитися з нею наодинці... без трусів.

Що? Останні звивини за бренди продали?

Я сіпнула рукою, звільняючи її з нахабних лап, а тоді ще й ляпнула брюнета по пальці, щоб не простягав без дозволу.

— Ви всі якісь хворі, — кинула їм, а тоді розвернулася до виходу.

Не встигла й кроку ступити, як услід донеслося глузливе:

— А за що ж ти тоді зранку сорок тисяч отримала на карту?

Хмикнула. Сповіщення прийшло від банку? І Романовський вирішив, що це плата за пристрасну ніч? Господи, вони дійсно хворі. Діагноз: невиліковно обмежене мислення. Напевно, я повинна була б засмутитися, що про мене таке подумали, та мені навпаки, стало так весело, що я навіть не проігнорувала.

Розвернулася та, загадково всміхнувшись, глянула Єгору у вічі.

— Можливо, деякі файли я не лише через «Блютуз» перекидала, — повільно мовила. — Бувайте, хлопці. В мене ще повно справ.

Останнє, що я побачила, вибігаючи з університету, як зблід Романовський, і як Тарас спантеличено переводить погляд з нього на мене. Здається, я мимовільно потрапила в ціль, згадавши фото. Мабуть, вони таки справді важливі. Навіть трохи шкода, що не вдалося залишити собі кілька. Та навіть без цього… переляк на обличчі Єгора – черговий подарунок в цей чудовий день.

От завжди б так щастило!  

В кишені джинсів завібрував старенький телефон, змусивши мене винирнути з рожевих мрій, і я, не дивлячись на екран, відповіла.

— Алло.

— Добридень, це Соня, — пролунав з динаміка жіночий голос. —  Ви за скутером о котрій під’їдете?

Задумливо гмикнувши, глянула на екран смартфона.

— Хвилин за п’ятнадцять буду, — відповіла. — Підійде?

— Так, чудово. Чекаю.

Кинувши обидва телефони до сумки, закинула її на плече та попрямувала до пішохідного переходу. Просто за ним, якщо через двір, можна вийти на сусідню вулицю, а там уже недалечко…

Дочекавшись зеленого світла, я ступила на «зебру», зробила кілька кроків, і аж тоді повернула голову вбік, почувши гучний рев двигуна. Якого біса?! Я йду за правилами…

Настільки шокована нахабним беззаконням, завмерла посеред дороги, не зводячи погляду з білої спортивної іномарки, що неслася просто на мене. Та ноги ніби приросли до асфальту, перетворившись на камінь. Я не могла й пальцем поворухнути. Так, ніби мене зачарувала Медуза Горгона.

Змирившись із неминучим, за кілька метрів до зіткнення зажмурилась, щоб не бачити, як мене розмаже по асфальту. І лиш тоді завищали гальма. Так, що аж задзвеніло у вухах. Тільки цей звук привів мене до тями, змусивши підскочити.

Розплющивши очі, відступила на крок і завмерла, зустрівшись поглядом із водієм, який нахабно шкірився, зрозумівши, що ледь не довів мене до інфаркту.

Чорт, який же ти придурок, Романовський…

Зелене світло на світлофорі змінилося червоним, і я ледь змусила себе відірвати ступню від асфальту, щоб зійти з проїжджої частини. Вслід мені донеслося веселе:

— Не забудь про вечірку, кицю!

Повернувши голову, встигла розгледіти не тільки вдоволену мармизу Тараса на пасажирському сидінні, а й білявку та кучерявого (Тосю?) позаду. Останній махав мені рукою, доки авто не набрало швидкість та не зникло на перехресті в потоці машин.