Розділ 6

Мілана

Ранок наступив швидше, ніж я виявилася до цього готовою, та все ж робота сама себе не знайде!

Розліпивши очі, стягнула з тумбочки ноутбук та перетягла його на живіт. Якщо чесно, то мені ще не доводилося серфити сайти з вакансіями. Навіть не уявляла, з чого почати. Ще й мозок вперто відмовлявся прокидатися.

Важко зітхнувши, таки сповзла з ліжка і, запхнувши ступні в пухнасті капці, з ноутбуком під пахвою потупала на кухню за кавою.

В такий ранній час ще навіть батько не прокинувся, тому я могла спокійно попрацювати. Поставивши ноутбук на стіл, заходилася варити собі каву, обдумуючи всі можливі варіанти роботи. Офіціанткою мене, скоріш за все, не візьмуть, тому, що зможу працювати лише вечорами. Щоб влаштуватися кур’єром, напевне, потрібен якийсь транспорт. Навіть десяту частину Києва пішки не оббігаєш. Здається, все не так вже й просто, як я собі уявляла…

Саме коли я поставила горнятко біля ноутбука та важко гепнулася на стілець, до кухні увійшов тато. Вже повністю зібраний, у діловому костюмі, зосереджено задумливий.

— Ти чого так рано? — спитав, ніби між іншим, підходячи до холодильника.

— А ти? — сьорбнувши з кружки, хмикнула.

— Їду у відрядження, — дістаючи пляшечку свого ранкового смузі зі шпинатом, від одного вигляду якого в мене стискається шлунок. — До понеділка.

— Аж на три дні…

Я не знала, радіти мені чи панікувати. З одного боку, ніяких нотацій. З іншого – Стервелла, яка точно зіпсує мені всі вихідні. Якби ж він поїхав у будні, це мене б не так сильно засмутило.

Натхнення до пошуку роботи з’явилося ще більше, адже вихідні все рівно зіпсовані…

— Над чим працюєш? — попиваючи коктейль із трави та фруктів, спитав раптом.

Я аж голову здійняла, щоб переконатися, що він справді цікавиться тим, що я роблю. Це на нього було геть не схоже. Але батько дивився серйозно, і виглядав досить спокійним, як для того, кому на мене вчора «донесли».

Від шоку я аж бовкнула правду. Що шукаю вакансію для вечірнього підробітку.

— І що вже знайшла? — здійнявши брови, поцікавився.

— Не встигла, ти прийшов, — пробурмотіла знічено. — Кур’єрська доставка підходить, але там потрібен транспорт.

— У тебе ж є водійське посвідчення.

— Так, але…

— Скутер підійде?

— Що?

Я витріщилася на чоловіка, а той вже спокійно діставав з кишені телефон. Він про що взагалі? Хоче купити мені скутера? Серйозно? І на рахунок роботи не проти?

— Скинув тобі на карту сорок тисяч. Думаю, за ці гроші щось знайдеш. До понеділка.

І, відсалютувавши зеленою пляшечкою, вийшов з кухні.

Очманіти… Знати б ще, в чому тут заковика? Татусь не з тих, хто робить щось просто так. Навіть для власної доньки…

Все ще шокована, я на автоматі записала кілька номерів служб доставки та піцерій, де шукали кур’єрів, і, допивши каву, полетіла збиратися на пари. Дивовижно, скільки, виявляється, зранку вільного часу, коли в тебе немає смартфона… Бо натягнувши червоне худі, застрибнувши в джинси та навіть зашнурувавши кросівки, я зрозуміла, що цілком встигаю, навіть якщо йтиму пішки.

Що ж, це чудовий шанс встигнути обдзвонити ймовірних майбутніх роботодавців.  

* * *

До холу університету я заходила майже щаслива, натхненна першим майже-успіхом. Хоча дві розмови з кур’єрськими службами виявилися провальними, бо в них нормований графік, за те в піцерії «Хлібна крихта» якраз потребували кур’єра на вечірній час. Вже сьогодні можна буде пройти співбесіду! Залишилося лише придбати скутер.

Перестрибуючи по дві сходинки, я вилетіла на другий поверх, і не одразу помітила мажорну компанію на чолі з Романовським, трохи вище, на сходах. За те вони впізнали мене одразу, засвистіли, а вслід донеслося:

— Єгоре, щось твоя прислуга сьогодні надто задоволена! Може змусиш її почистити тобі кроси?

От же ж кровожерливі вилупки. Тільки є одне «але». Я повністю вільна від шантажу одним білобрисим…

— Гарна ідея, — почувся раптом лінивий голос.

Від здивування я аж зупинилася, обертаючись. Романовський сидів на сходинці найвище, спираючись ліктями на коліна, та дивився мені у вічі з нахабною посмішкою. А тоді продемонстрував затиснутий у пальцях предмет.

Не може бути… Мій телефончик! Але як?! Він ж його втопив, я чула плескіт, а тоді він змив його в каналізацію… Що, в біса, за фокуси?!

— Може, забереш? — спитав, сіпнувши бровою.

В мене аж перед очима потемніло. Обдурив мене, тхір облізлий… І що ж далі?

— Заберу, — кинула роздратовано.

І попрямувала до них, не зважаючи на улюлюкання та підколи від решти. Довелося ледь не розштовхувати їх, щоб розчистити собі дорогу. І я вже була за крок до Романовського, коли раптом щось стукнулося об мою ногу, збиваючи її зі сходинки.

Підніжки я не очікувала, тому, втративши рівновагу, на мить злякалася. А коли відчула, що падаю, відчайдушно замахала руками, наче придуркуватий вітряк. Час ніби сповільнився, доки я злякано дивилася на Романовського, той, нажахано, на мене. А тоді я гепнулася просто йому в руки, придавивши до сходів. Повисла напружена тиша.

Я знову відчувала його під собою, і серце знову реагувало на його тіло, наче те не належало нахабному білобрисому тхору. Інакшого пояснення такій зраді в мене не було.

Здійнявши голову, я помітила, як від болю скривилося обличчя Єгора, а тоді він з роздратуванням глянув на мене і перевів погляд на своїх друзів.

— Зваліть, — раптом кинув їм, а я сіпнулася, спробувавши підвестися.

Залежалася, пора валити. Не подобається мені ця ситуація! Тільки б телефон ще забрати… Куди він подівся після падіння?

Але хлопець не відпускав, лиш сильніше вп’явшись пальцями в мій поперек, доки його друзі, обурено буркочучи, піднімалися з насиджених місць.

Та що тобі від мене треба, Романовський?!  

— Треба поговорити, — мовив нарешті.