Розділ 4

Зиркнувши на Єгора, аби переконатися, що той все ще міцно спить, всілася просто на килимі, спиною підперши диван, і зацікавлено втупилася в телефон. Так-так, у моїх руках зараз усе його життя, і треба цим скористатися по-максимуму!

Найперше, що мене цікавило, це галерея. Спочатку звідти треба вимести весь компромат, який він встиг на мене зібрати.

Однак те, що я там побачила, змусило мене на мить застигнути з роззявленим ротом. Це була не просто галерея, а якась алея розпусти. Дівочі селфі в білизні та без, на деяких було видно обличчя, і я навіть впізнала кількох студенток із нашого університету. Тицьнувши на особливо цікаве фото, ледь не вкинула телефон. Ну, Маріє Петрівно, від вас я такого не очікувала! Це що, шкіряний батіг?! А яка, здавалося б, строга викладачка та недоторкана жінка, вічно в довгих спідницях та застібнутій на всі ґудзики білій блузі. Іваськевич, мабуть, єдина, про кого мені не було що написати... До цієї миті.

Щоб не травмувати свою психіку ще більше, швиденько прогортала вниз, шукаючи фото статті та відео з кабінету ректора. О, так, вони знайшлися. Все ж, Романовський справді перестрахувався. Тільки, яка біда, так не вчасно захворів, ще й мене викликав. Карма, білобрисий, жінка солідарна.

Озирнувшись, глянула на хлопця і не стримала глузливої посмішки. Колір шкіри в нього вже з салатового змінився на аристократично блідий, навіть вилиці трохи порожевіли, тож ніяка совість мене не діймала.

Фиркнувши, повернулася до гаджета з наміром перевірити ще й «хмару», де могли зберігатися копії файлів. Головне, не натрапити там на ще якийсь… сюрприз. Та, тільки-но зібралася з духом і тицьнула на посилання в браузері, одночасно з цим телефон знову задзвонив. І що найстрашніше, я випадково відповіла. З динаміка майже одразу ж високим, істеричним голосом заволали:

— Єгоре! Ну скільки можна мене ігнорувати?! Давай просто поговоримо…

— Хм, алло, — ледь чутно прошепотіла я. — Білобр…. Романовський зараз трохи… не може розмовляти, зателефонуйте пізніше.

— А ти ще, в біса, хто?! — вигукнула незнайома особа, підписана, як «Тая бультер’єр».

Я сподіваюся, вона щенят розводить, а не на людей кидається…

— Автовідповідач, — ляпнула перше, що в голову прийшло, і кинула слухавку.

Полегшено зітхнула і, доки «Тая бультер’єр» оговтується перед наступним нападом, полізла в «хмару», видаляти компромат. Там було ще «цікавіше», і оголених фото виявилося набагато більше. Ба, навіть відео. І не лише дівчат….

Стоп-кадр, явно з якогось відео непристойного характеру, де пузатий чоловік… у жіночих колготках, вразив мене до глибини душі. Ще й лице його здалось мені знайомим. Сподіваюся, це не викладач з нашого університету…

— Прислуга… — прохрипіли раптом за спиною, і я аж на місці підскочила. — Якого хріна ти досі тут.

Я обернулася, перелякано дивлячись на Романовського. Як же не вчасно він прокинувся… А білобрисий раптом повільно опустив свій погляд на мої руки.

— Це що, мій телефон?

Ой-ой… Здається, мені зараз прийде кінець. А я навіть не встигла почистити хмарне сховище. Капець, як несправедливо.

— Віддай, — простягнувши руку, наказав Романовський, та я відсахнулася. — Як ти його розблокувала взагалі?!

Коли він, скривившись, спробував піднятися, я теж скочила на ноги. Секунду ми дивилися одне на одного, та тільки-но він сіпнувся, я розвернулася та, наче гірська коза, поскакала геть.

Хай мене хоч уб’є, але спочатку я видалю весь компромат і звільню себе від рабства. Після всього, що я в цьому гаджеті побачила, прислуговувати білобрисому мені аж ніяк не хочеться. Ненормальний він якийсь!

Вилетівши в коридор, я кілька секунд роззиралася в паніці, а тоді чкурнула до ванної. Лиш замкнувшись зсередини, видихнула та показала дверям середній палець.

— Якщо ти думаєш, що я тебе там не дістану, то ти дуже помиляєшся, — зловісно промовив Романовський з коридору, і в мене аж мурашки шкірою забігали.

Ох, і як я умудрилася потрапити в таку страшну ситуацію? Ні, чому такі ситуації мене по житті переслідують, наче в мене в одному місці магніт для проблем?!

— Зараз вийду, — гукнула у відповідь. — Дуже в туалет захотілося…

— Це не суміжна ванна…

Що? Оглянувшись, я побачила лише душ за скляною ширмою, здоровенну ванну ліворуч та умивальник праворуч. Унітаза справді не було.

— Тоді руки помию і вийду! — роздратовано пробурчала, продовжуючи гортати файли.

— Ні, ти вийдеш негайно! Я не…

Єгор перервався на пів слові, коли заволав дверний дзвінок. Цікаво, кого там ще принесло? Але це прекрасний привід злиняти! Ну, не вбиватиме ж він мене при свідках, га?

Видаляючи фото своєї статті, я прислухалася до того, що відбувалося за дверима. Чула, як білобрисий важко зітхнув та покрокував до дверей. Чула, як ті відчиняються, а тоді…

— Тая? Ти чого припхалася?

— Де вона?! Де та дівка, якій ти навіть свій телефон довіряєш?! А казав, що серйозні стосунки не для тебе!

Ой-ой, про «злиняти» - це я поспішила…

Не здивуюся, якщо тільки-но вийду, Романовський дасть команду «фас», і бультер’єр Таїсія перегризе мені сонну артерію. А тоді вони разом прикопають мене під найближчим деревцем. Ну, ні, я поки що тут посиджу, вмирати не дуже то й хочеться.

Вирішивши використати вільний час із користю, знову залізла до галереї та перекинула собі кілька відвертих фото. Особливо мене цікавили ті, що з обличчями, та ще й знайомими. Журналіст я чи хто? Все в житті стане в нагоді… колись.

Особливо мене зацікавив мужчина у колготках. Ні, ну я точно десь його бачила!

Трохи захопившись, я не одразу зрозуміла, що за дверима раптом стало тихо. Невже Єгор таки її випровадив?

— Ти вийдеш нарешті з ванної?! — так різко гаркнув Романовський, що я ледь його телефон не впустила, підплигнувши. — Чи мені доведеться вибивати двері?

Я закотила очі, збираючись із духом та засовуючи свій смартфон назад до задньої кишені штанів. Так, спокійно, ну не приб’є ж він мене, а все інше можна пережити…