Розділ 3

Рівно о 20:05 я стояла перед світлими дерев’яними дверима та злісно тиснула на дзвінок. Увесь день роздумувала, йти чи не йти, проклинала всіх мажорів цього всесвіту, навіть адвокатів почала гуглити, а Романовський, падлюка, навіть двері не відкриває! Може, це якийсь розіграш, і його взагалі немає вдома?

Гримнувши кулаком по дереву, я зойкнула від болю і вже рішуче розвернулася до сходів, коли залунали тихі, повільні кроки, і двері прочинилися.

— Чого треба? — прохрипів, примружившись, Єгор.

— Солі, блін, позичити! — сплеснула руками сердито. — Змусив мене через усе місто пертися, а сам… Ти що там, спиш?!

Хлопець скривився від мого голосу, притисся чолом до одвірка та прикрив очі. Тільки-но я замовкла, розплющив одне око.

— Все? Ти закінчила? — тихо спитав. — А тепер вали давай, не до тебе зараз.

Не те, що б у мені раптом прокинулась емпатія чи співчуття… Просто зеленуватий відтінок обличчя Романовському не дуже пасував. Це навіть на аристократичну блідість ледь змахувало.

— Ти захворів?

— Не твоя справа. — І двері зачинилися в мене перед носом.

Це мені що, зараз назад пертися? Ну, супер! Так і знала, що не треба було піддаватися. Посиділа б удома, а завтра навигадувала б причин з три короби про кузину троюрідного дядька, якій не було з ким залишити Заміокулькас на вечір. Єдиний раз в житті вчинила чесно, і ось вона, нагорода!

Роздратовано показавши дверям середній палець, розвернулась… і тут почула з квартири якийсь гуркіт. Що це Романовський там робить? Обновляє інтер’єр? Судячи зі звуку, це була або гігантська ваза, або гора тарілок. Цікавість фраєра згубила, та вона була сильніша від здорового глузду, тому я схопилася за клямку. Двері виявилися не замкненими. Запхнувши голову до прихожої, роззирнулася. Гм, мінімалістичненько… Світлі кремові шпалери, шафа, вбудована в стіну, для верхнього одягу і білі брендові кроси, що не дуже мальовничо валялися посеред коридору.

— Романовський, — тихо покликала я, просочуючись до квартири.

У відповідь — тиша. Куди ж цей білобрисий подівся?

Роззувшись, я ледь не навшпиньки прокралась по коридору, заглянула в перші прочинені двері та одразу ж розчахнула їх, влітаючи досередини.

— Гей, Єгоре, що з тобою?!

Хлопець лежав на підлозі з заплющеними очима, такий блідий, що я аж перелякалась. Ну,все, мажор протягнув ноги, а мене тепер звинуватять у вбивстві. А я ж така юна! Не можна мені за грати!

Присівши поряд, я помітила раптом, що грудна клітка під білою футболкою здіймається та опадає. І ледь не розцілувала мажора за живучість.

— Води… принеси, — ледь рухаючи пересохлими губами, вичавив хлопець, чим неймовірно мене налякав.

Підскочивши, метнулась на пошуки води. Боже, скільки ж тут дверей! Перші двері, на які натрапила, вели до ванної. Не було часу перебирати, тому влетіла, роззираючись. На поличці помітила стакан із зубними щітками. Бінго!

Висипавши їх в умивальник, набрала води в посудину та бігом назад.

Романовський вже сидів, спираючись спиною до дивана, все ще зелений та з заплющеними очима. Коли я всунула йому до рук склянку, видихнув та мало не залпом випив усю воду. Останній ковток затримав у роті, та раптом розплющив очі й зиркнув на посудину. Тепла вода зі слиною фонтаном бризнула мені в обличчя.

— Ти що, слаба якась? — відпльовуючись, вигукнув. — Фу!

І жбурнув пластмасовою склянкою просто в мене. Оце така подяка за спасіння!?

— Ти був при смерті, взагалі-то, — ображено пробурчала. — Мені треба було відправитись на пошуки «Боржомі»?

— В кухні води набрати! — постукав пальцем по скроні. — А не в ємкість для щіток. Ти б ще підставку для йоржика приволокла!

— Наступного разу так і зроблю, — пообіцяла. — Теж мені, принц на горошині вишукався!

Ми свердлили один одного поглядами, аж поки Романовський раптом не зблід та не підірвався на ноги. Я розгублено кліпала очима, дивлячись йому вслід, аж поки не почула з ванної кімнати звуки рвоти. Це його так склянка з-під зубних щіток вразила чи в нього якесь отруєння?

В голові одразу ж зринула картина мого ранкового злочину з кавою. Господи, а якщо та незнайомка мала якесь з інфекційне захворювання? А я його навіть антисептиком не попшикала. І отруїла зірку нашого університету. Ну, все, мене справді посадять… Це кінець.

Коли до вітальні, ледь пересуваючи ногами, повернувся Єгор, я підскочила на ноги, все ще притискаючи до себе склянку, і стурбовано оглянула хлопця. Шкіра все ще була блідою до посиніння, великі краплі поту на лобі. Здоровим він не виглядав аж ніяк.

— Віднеси її до ванни, бо мене від одного її вигляду тепер нудитиме, — пробурчав Романовський. — І вали звідси. Чого взагалі заперлася до квартири?

Він зі стогоном повалився на диван і прикрив очі рукою, залишивши мене сам на сам з нелегким вибором. Піти й гризтися всю ніч, чи не вбила я його часом? А може викликати швидку, а вже тоді, з почуттям виконаного боргу, піти?

Розвернувшись, понесла склянку до ванної. Поставила на полицю та навіть покидала назад щітки, все ще роздумуючи, як краще вчинити. Може, я й не винна зовсім, біс його знає, що він ще зжер за день. Та й на користь цьому багатенькому недоумку трохи постраждати. Але якщо все ж моя кава винна? А якщо він не доживе до ранку? Це ж уся його група бачила, як я віддавала йому стакан. Моє життя – це суцільні перспективи, одна краща за іншу. Як не монастир, то в’язниця.

Роздратовано лайнувшись, повернулася до вітальні та, вперши руки в боки, глянула з ненавистю на нерухоме білобрисе тіло на дивані. І що ж робити з тобою? Ай, хрін з тобою, викличу швидку. А поки їхатимуть, пошукаю, де в нього тут кавоварка.

Романовський на моє нервове тупання його квартирою взагалі уваги не звертав, а може й був без свідомості, тож я, викликавши лікаря, безперешкодно швендяла з кімнати в кімнату, доки не натрапила на кухню. Настільки порожню та чисту, ніби тут взагалі ніхто ніколи не куховарив. Що логічно, бо уявити Єгора біля плити було надто складно. Зате кавоварка стояла ледь не в самому центрі, здоровенна та мега-сучасна. Схожа на ту, що стояла в директорському кабінеті мого тата. Знайшла горнятко в шафці, поставила на підставку та швидко натицяла собі подвійну порцію еспрессо. В холодильнику взяла молоко, і зробила собі смачнючий напій із густою пінкою. Ех, класна в Романовського квартира. Я б теж не відмовилася жити в таких хоромах сама-самісінька, без істеричної мачухи та вічно невдоволеного батька. Пила б отак собі кавусю щоранку, роздивляючись місто з висоти десятого поверху, дивилася б серіали на здоровенній плазмі, що висить у вітальні. Писала б, сидячи на дивані, статті для власної скандальної газети. Ой, це вже я щось замріялась…