Розділ 2

Чутки в нашому університеті ширяться з блискавичною швидкістю. Якщо з їдальні втекти я змогла, то на лекції від перешіптувань і насмішок дітися було нікуди. Навіть те, що місце я обрала в самому кінці авдиторії, не заважало одногрупникам кидати на мене косі погляди.

Ніхто нічого не знав напевне, та версій, наскільки я зрозуміла з підслуханих розмов (та вони не сильно й приховувались), було безліч. Мені сподобалось про сексуальні БДСМ-ігри, де Романовський — мій володар. Я ж то думала, наївна, що популярність «50 відтінків…» канула в небуття. Мій особистий топ абсурдних версій очолила вигадка про те, що мажор настільки заможний, що придбав мене, наче рабиню. Теж мені, білобрисий шейх. Ректор — власник великої фабрики кондитерських виробів, але навіть він не настільки крутий, щоб мати рабів. В його синочка ж узагалі своїх грошей поки що немає. Не царська то справа, — пахати заради шматка хліба.

До кінця пари в мене вже й вуха горіли і свербіло все від цих переглядувань. Плюнувши на наслідки, я вирішила останні дві лекції прогуляти, і відправилася додому.

***

Єлизавета, як і зазвичай, нічого не робила, валяючись у вітальні з пилочкою для нігтів у своїх худорлявих лапках. Ледь я переступила поріг, вона випурхнула мені на зустріч і зміряла прищуреним поглядом.

— Якщо не помиляюся, навчальний день ще не закінчився, — єхидно вишкірившись, мовила мачуха. — Павлику дуже сподобається, що ти взялася за старе.

— Засохни, — буркнула я і, стягнувши з ніг кеди, закрокувала до сходів на другий поверх.

Стервелла ніколи не пропускала можливості здати мене татові. Тільки-но вона, через два роки після маминої смерті, з’явилася в нашій сім’ї, мої відносини з батьком дуже швидко розладилися.

— Куди пішла, зараза? — вискнула мені в спину Ліза. — Ну, зажди, сьогодні ти ще отримаєш!

Не слухаючи її, доплелася до своєї спальні, замкнула двері зсередини та кинула рюкзак на килим, видихаючи. До біса паршивий день. Єдине, чого мені хотілося, — залізти в гарячу ванну з густою піною, ні про що не думаючи.

Та «не думати» не виходило. Навіть бомбочка з малиновим ароматом не допомогла розслабитись. Перебираючи ніжно рожеву пінку, я все прокручувала в голові діалоги з Романовським і роздумувала над ситуацією, що склалася. Сама ж йому в руки дала такий жирнючий козир, відправивши за «контрольною». Якщо відео можна було б якось пояснити ректору, то в наборі зі статтею — точно ні. І чому розумні думки завжди приходять лиш тоді, коли надто пізно? Ну, зняв, як я копирсаюсь у шафі, подумаєш. Набрехала б, що зайшла спитати про тест і помітила цікаву назву на корінці папки з науковими роботами. Так, не спитавши дозволу полізла… Та може б іще похвалили за те, яка я зацікавлена наукою студентка!

А тепер… я у повній сра…. Тут навіть цензурного слова не підбереш! Скільки ж тепер доведеться прислуговувати цьому білобрисому?! Доки не набридну? Чи може до самого випуску? Чорт.

А якщо прикинутись покірною та слухняною? А коли втратить пильність — викраду статтю! А телефон із відео розіб’ю… звичайно ж, випадково.

Хм, а якщо виконувати його забаганки настільки… збочено, щоб він уже й не радий був! Прислуга з мене така собі, криворука й забудькувата…

Це вже схоже на хоч якийсь план, — радісно подумала я і, затиснувши ніс пальцями, опустилась у воду з головою.

А в каву я йому завтра точно плюну.

***

Бреве… Ви коли-небудь намагалися купити цей довбаний бреве в звичайній кав’ярні, та ще й «з собою»?! Ну, загалом, я не сильно старалася. Запитала у найближчій до універу забігайлівці, перед підземним переходом. По розгубленому погляду симпатичного бармена зрозуміла, що Романовський зажрався, і взяла звичайний американо. Що мене потішило, то це можливість вибрати стаканчик із цікавим принтом. Тема цього тижня – арт-зоопарк, дуже символічно. А отой лось з непропорційно великою мордою та широкими рогами дуже нагадав мені Єгора. Один в один, присягаюся.

Мажор і компанія вже зайняли крильце перед входом в університет і традиційно реготали так, що перехожі оглядалися. Який чарівний пилок вони вдихають, що їм завжди так весело, та ще й зранку?!

— Ти спізнилася, — демонстративно глянувши на годинника, мовив Єгор, тільки-но я піднялася сходами.

— Серйозно? — здивовано закліпала. — То певно тому, що я не поспішала.

Миловидний кучерявий хлопець, що сидів на перилах позаду Романовського, здивовано підняв брову, а тоді широко всміхнувся та підморгнув мені.

Хоч у когось із цієї шайки присутня крапля почуття гумору. А то білобрисий он, вже тягнеться до внутрішньої кишені шкіряної куртки. Дайте вгадаю, моя стаття настільки його вразила, що тепер він не розлучається з нею ні перед сном, ні в туалеті, та навіть на пари приволік.

— Кави?!

Намагаючись призупинити власну репутаційну страту, я різко підняла стаканчик вгору і пхнула Єгору ледь не під ніс. Хлопець рефлекторно витягнув руку з кишені, щоб захистити нею обличчя.

— Що ти, в біса, робиш? — вигукнув, невдоволено зсунувши брови до перенісся.

Невже подумав, що я зараз хлюпну йому в пику окропом? Ідея, звичайно, прекрасна, та не при свідках же!

— Принесла тобі гарячої кави, господарю!

Схиливши голову на бік, мило всміхнулась. Сама невинність і покірність.

Мажор, здається, не оцінив. Перевівши погляд на лося, ще більше спохмурнів.

— Це… що?

Та як тебе з такими розумовими здібностями взагалі до універу прийняли…

— Ка-ва, — повільно, по складах повторила, тицяючи пальцем на стакан. — Такий напій із смажених зерен кавового дерева.

Коли друзі Романовського заулюлюкали та засвистіли, навіть я скривилася. А на Єгора взагалі було страшно дивитися. Перекосило хлопця не на жарт. Це недобре… Для мене. Зачеплене самолюбство білобрисого може призвести до чого завгодно. Візьме та розкриє мої таємниці, наприклад. І я тут даремно ганьбилася два дні. Ні-і-і, такі наслідки нам ні до чого.