Штовхнувши важкі двері, я з калатаючим від хвилювання серцем увійшла до напівтемного кабінету ректора. Тут все було таким самим, яким я пам’ятала з першого курсу. Темні, лаковані меблі, шкіряний диван, широкий стіл. Важкий запах полірованого дерева та шкіри чомусь завжди вселяв страх. Якщо опинилася в такому приміщенні, тебе обов’язково за щось насварять. У директора школи в кабінеті так пахло. І у батька, в домашньому офісі. Здається, ніякі інші аромати, навіть теплих солодких булочок з кухні, не мають права просочитися за поріг.
Зіщулившись, я обережно прикрила за собою двері та навшпиньки підійшла до письмового столу. Не час нагнітати атмосферу, вже й так страшніше нікуди. Просто відшукаю цей довбаний листок та звалюю.
Оглянувши всі горизонтальні поверхні, не знайшла нічого схожого на кіпу контрольних робіт. Може, Романовський зберігає їх у шафі.
Досі не розумію, як я умудрилася так влипнути! Не обійшлося і без допомоги нашої старости. Збираючи роботи з парт, прихопила перше ліпше, доки я зосереджено списувала з телефона відповідь на останнє питання, не помічаючи і не чуючи нічого навкруги.
Навіщо я взагалі чернетку статті на парті залишила? Потрібно було одразу ж до кишені сховати. А краще – з'їсти! Бо тепер, якщо не вдасться знайти її, мені гаплик! Відрахування з університету та запис в особову справу – це найлайтовіше з покарань, які на мене чекають. Що зробить зі мною батько, якщо дізнається, я навіть уявити боюся. Його погрози про дворічні курси хороших манер в жіночому монастирі ще ніколи не здавалися мені такими реальними.
Та де ж ці бісові контрольні?! Не з собою ж він їх тягає!
— Хм-м, — почулося від дверей, і я підстрибнула, боляче прищемивши пальці дверцятами шафи.
Притислася до неї спиною, нажахано витріщившись на… Романовського молодшого. Про те, що син ректора вирішить зазирнути в кабінет, я якось не подумала. От дідько…
— Так, так… — Криво всміхнувшись, хлопець відштовхнувся від одвірка та повільно рушив до мене. — Застав крадійку на місці злочину.
Побачивши націлену на мене камеру телефону, я похолола. Шкіра вкрилася сиротами, коліна затремтіли. Хитрий оскал Єгора підтвердив мої побоювання.
— Так, маленька злочиннице, — промуркотів хлопець, фокусуючи зображення. — Ти попалася.
Його очі так і світилися тріумфом і відчуттям влади над ситуацією. І я зрозуміла, що добром це не закінчиться. Наступні його слова тільки переконали, - в таку халепу мій зад ще не потрапляв.
— Здати б тебе татові… Але це буде надто… нудно, згідна?
— І чого ж ти хочеш? — тихо спитала я, коли Романовський опустив телефон.
Занадто багато дивних пліток і легенд ходило про цього білобрисого мажора, щоб я могла подумати про щось безневинне. Організатор рейвів, хайпожер, любитель видовищ і курячих боїв між колишніми. Сволота й інтриган.
— Для того, що я хочу, ти надто не на мій смак, — насмішкувато відповів хлопець і задумливо клацнув язиком. — Що ти тут шукала?
— Яка різниця?
Я роздратовано відкинула волосся з чола та відліпилася від дверцят шафи. Востаннє роззирнулась. Схоже на те, що мені дійсно кінець. І хай татів синочок засуне свій айфон разом із «компроматом» глибоко до дупи. Після того, як ректор сяде перевіряти контрольні та зрозуміє, хто весь рік вивішував на дошці з розкладом іронічні новини, що компрометували викладачів і підпалювали сраки всьому адміністративному колективу, то відео з його кабінету стане такою дрібничкою, що на нього й уваги ніхто не зверне.
Привіт, жіночий монастир і одежа забарвлення «пінгвін Аделі».
— Я так розумію, все даремно? — продовжуючи глузувати, озвучив мої думки Єгор.
— Іди під три чорти, чуєш!
Розправивши плечі, гордо закрокувала до дверей. В мене й так залишилось обмаль часу на волі, щоб витрачати дорогоцінні хвилини на зарозумілих мажорів. Краще провести сьогодні всю ніч у клубі, напиваючись до чортиків і пробуючи все заборонене, до чого тільки руки дотягнуться. Бо наступні два роки з алкоголю мені світитиме лиш ложка «Кагору» раз у шість місяців.
Фраза, кинута мені в спину, коли я вже взялася за ручку, не одразу дійшла до мозку, зате змусила спинитися.
— Скажи мені, що ти шукала. Впевнений, що зможу допомогти.
Спочатку захотілося розсміятися йому в обличчя. Романовський і допомога? Таке не те що в одному реченні гріх вживати, але й в абзаці виглядає підозріло. Словосполучення «Р. і шантаж», «Р. і проблеми», «Р. носить Прада» пасують цьому Дияволу набагато більше.
Та з іншого боку, він же син ректора, і кому ж, як не йому, знати, де батько зберігає контрольні роботи студентів. Та й хто ж іще безперешкодно проникнути і вкрасти те, що мені треба…
Якщо вибирати між угодою з Дияволом і жіночим монастирем, я точно ризикну.
— Які будуть умови нашої угоди?
***
Не могла повірити, що все вийде, доки Романовський не вийшов з викладацької з моїм листком. Його очі бігали текстом, а посмішка ставала все ширшою, доки не перетворилась на гучний регіт.
— Тихо ти! — зашипіла я на нього, вистрибуючи з-за кута й кидаючись відбирати статтю. — Хочеш, аби нас упіймали?!
Хлопець, ухилившись, підняв статтю високо над головою й хитро примружився.
— Ніколи б не подумав на таку задрипанку, — пхикнув. — Ти ж той самий анонім, якого намагаються спіймати вже фіг знає скільки часу. Повірити не можу! То ти справжній сірий кардинал, га?
Я схопила його за лікоть, намагаючись дострибнути до жаданого папірця, але цю двохметрову гору мені вдасться підкорити хіба з драбиною.
— Якщо ти зараз не заткнешся, то спіймають! — буркнула я і, здавшись, роздратовано копнула його по нозі.
— Но-но, — одразу ж припинивши насміхатись, похитав головою Єгор. — Кінцівки тримай при собі, ці джинси коштують дорожче, ніж обидві твої нирки. А милу статейку я притримаю в себе. Подивимось, як ти впораєшся зі своєю роботою.
— Якою ще роботою? — спохмурніла я, склавши руки на грудях.
#257 в Молодіжна проза
#2559 в Любовні романи
#1234 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.08.2023