67

***Малія***

— Можливо, скинеш свого каптура? Очевидно ж, що за ним ти нічого не бачиш. Та й мені хотілося б погиготіти з твого виразу обличчя, коли я покажу тобі майстер-клас з рукопашного бою.

Ставши в стійку, я гордо здійняла підборіддя. І бровою не повела, зберігаючи незворушний вигляд.

— Малія від тебе мокрого місця не залишить, — залопотіла Лейн у мою підтримку.

— Це ми ще побачимо, — хижо вигукнув майбутній володар розквашеного носа.

І тільки-но мій кулак злетів у напрямку ворога, скрипнули вхідні двері. Звуки важких кроків заполонили задушливе приміщення. Вони відбивалися від товстих стін, осідаючи на брудну підлогу.

— Геть, — владно наказав ватажок ордену.

Цього разу на ньому була мантія, усіяна дорогоцінним камінням. Її темно-сливовий відтінок переливався у світлі факелів, вигідно підкреслюючи могутню фігуру чоловіка.

— Так, сір, — злякано пробелькотів посіпака з ключами й шуснув з камери зі швидкістю ягуара.

І чому всі так бояться цього здорованя? Хто він? Навіщо йому все це?

Якби ж знайти відповідь бодай на одне питання. Та де там? Усе проти мене. Везіння, мов корова язиком злизала.

— Маліє, — в голосі лідера лунало щось схоже на задоволення. — Нарешті ти там, де й маєш бути.

— Серйозно? — я запитально повела бровою. — Ти справді гадаєш, що моє місце в смердючому підвалі?

Він злегка похитав головою, схиливши її набік.

— Поряд…

Одне-єдине слово. Що воно означало?

Я відкрила рота, щоб запитати про те загадкове «поряд». Однак не встигла, бо чоловік вирішив продовжити.

— Я навіть не здивований, що Трістан закохався в тебе. Мене дивує твоя прихильність до демона, — при згадці Отрути у голосі чаклуна задзвенів метал. Наче два гострих леза бряцнули одне об одне, лишивши по собі холодний дзвін.

І знову він полоще язиком про вампіра. Ніби я забула їхню казочку.

— Угу, пам’ятаю, — скривившись, відмахнулася від його слів, мов від набридливого кота, що вп’яте за годину просив їсти.

Кіт… Котик… А як же там Отрута?
Серце затьохкало лагідною птахою. Здається, мені не вистачало мого зеленочубого Ромео.

— Ти варта більшого, ніж мерзенний демон чи слабак-вампір.

— Чи не на себе, бува, натякаєш? — питання вискочило з рота раніше, ніж я добряче над ним поміркувала.

— Час усе розставить по своїх місцях. Ти все зрозумієш і… пригадаєш мене.

Чоловік відсунув каптур рівно настільки, щоб я побачила важку щелепу з ямочкою по центру. Він посміхнувся. Широка білозуба усмішка заграла на акуратних вустах.

Я точно бачила його раніше. Ось тільки де й коли?

Пам’ять зіграла зі мною злий жарт. Саме тоді, коли мала б дати підказку, вона нахабно зрадила, підсунувши свиню.

— Ого! — зойкнула Лейн, зашарудівши соломою. — У тебе вже три кавалери. Але я однаково за князя. Він брат мого коханого, тож має яку-не-яку перевагу.

— Твоя думка нікому не цікава, — палець чаклуна злісно вказав на мавку, що, варто зазначити, анітрохи не збентежилася.

— А ось це ми зараз перевіримо.
Дівчина поволі підвелася на ноги. Струсивши пил, розправила сукню та підійшла до мене.

Її тендітна долонька лягла мені на плече. Ніжно-карамельні очі звузилися.

— Кого ти обереш? Ні… — вона струснула голівкою. — Кого обрало твоє серце? Ось правильне питання.

Я дивилася виключно на чоловіка в каптурі. Смакуючи словами, мов небезпечним трунком, я промовила:

— Князя… Я кохаю князя Отруту. А решта вампірів чи мерзенних чаклунів може сміливо йти на велетенську літеру «Ю».

На завершення свого показового виступу я посміхнулася так, ніби переді мною був бридкий слимак, а не лідер ордену.

Його щелепа стислася. Він шумно видихнув і промовив з ледве стримуваним роздратуванням:

— Кохаєш Отруту? Чудово! Я принесу тобі його корону, бо більше від нього нічого не залишиться.

— Не смій погрожувати!

Моя рука злетіла вгору, жадаючи дати паршивцю дзвінкого ляпаса. Чоловік перехопив її й до болю стис пальцями зап’ястя.

— Ти вже раз знехтувала мною. Вдруге я цього не дозволю. Кінець Отруті й усім демонам близько.

— Та хто ти такий? — викрикнула я, силячись пригадати всіх, кому не відповіла взаємністю.

Таких було багатенько. Втім, то не моя провина. Я ж лише бажала справжнього кохання, а до них моє серденько було глухим. Не чуло їхнього поклику.

Мабуть, так і працював зв’язок. Моя пара — князь. Іншого не потрібно.

— Я — твій майбутній король і чоловік, — зрештою відповів мерзотник у каптурі. — Змирися з цим, Маліє, бо це твоя доля.