66

***Малія***

Я вже близько години ходила колами по крихітній камері, в якій нас із Лейн розмістили відразу після прибуття.

Найгірше те, що я гадки не мала, де ми взагалі знаходились.

Нас привезли в це місце зі зв’язаними очима. Не дали права вибору, схопивши в полон, мов загнаних тварин.

Я б могла уникнути цього, але на карті стояло життя подруги. Довелося скоритися. Утім лише цього разу, бо думки втекти звідси я не полишала ні на мить.

— Маліє, пробач, — вкотре за сьогодні пробелькотіла мавка.
Вона посунулася на соломі в кутку камери, від чого та тихо захрустіла.

«І на цьому нам ще й доведеться спати», — подумала я, а вголос сказала:

— Припини вибачатися, люба, ти ні в чому не винна. Я б на твоєму місці теж так вчинила.

Дівчина важко зітхнула. Мабуть, мої слова її не надто заспокоїли.
— А що ти думаєш про… — на якусь мить подруга затихла, зважуючи слова, — Трістана? — поспіхом закінчила.

— Якщо це правда, то він дурень, — сухо відповіла я, знизавши плечима.

— Закоханий дурень, — виправила Лейн, допитливо поглядаючи на мене з-під бахроми своїх пухнастих вій. — Але ти обрала князя, отже вампіру нічого не світить.

— Я не хочу про нього говорити, — стиснувши вуста, я всім своїм виглядом продемонструвала невдоволення. — Нам слід думати про те, як вибратися звідси.

— Ой, та ну тебе, — мавка махнула долонькою й лягла на солому, підклавши руки під голову. — Нехай Гнів з Отрутою про це думають. А ми просто почекаємо — та й по всьому, — вона навіть задоволено хихотнула своєму дотепу.

— Ти зараз серйозно? — я окинула подругу поглядом, шукаючи прихованого сенсу. Проте ним там і не пахло.

— Вони ж чоловіки, то нехай рятують нас — слабких жіночок.
Лейн змогла мене здивувати. Такого я від лісової жительки не очікувала.

— Ось сиди тут і чекай, поки твій розпрекрасний Гнів допетрає, де ти, й прискаче тебе рятувати, — я відвернулася від дівчини, зосередившись на розгляданні ґрат.

Має ж бути спосіб випурхнути з цієї похмурої клітки, де навіть вікон немає. Темно, вогко й звідусіль пищать щури.
Це вам не відпочинок на Мальдівах…

Ой леле, а я ж і не була на Мальдівах! А якщо застрягну тут надовго? Наприклад, на роки чи століття?

«Так, стоп. Маліє, заспокойся і не панікуй», — подумки сказала сама собі.

Можливо, Лейн мала рацію й потрібно почекати, коли прийдуть чоловіки.

Я пригадала, що Отрута відчуває мою присутність, а значить — обов’язково знайде. Він кохає мене…

— Сніданок, — прогуркотів незнайомий чоловічий голос.
Я поглянула на його власника. Ще одна темна постать, обличчя якої приховував каптур. Нічого нового, окрім того, що вже ранок. А ми — невідомо де, зачинені в казематі, ніби злочинці.

— Де ваш головний? — наблизившись до ґрат, я просунула голову крізь щілину. — Мені потрібно поговорити з ним негайно.

Незнайомець глухо засміявся. Тарілки з невідомою субстанцією, які він тримав на підносі, захиталися.

— Я сказала щось смішне, чи ти побачив оті збльовки, що назвав сніданком? — я вказала пальцем на сіру жижу, яка тремтіла, мов холодець.

Страшне видовище, якщо чесно. Мені навіть здалося, що отой кулінарний шедевр уже хтось до нас їв. Йому не сподобалося, і ось «страва» прибула до нашого каземату.

— Маліє, а спитай, чи в них є малиновий пиріг. Хочу солодкого, — зі свого закутка озвалася Лейн.

— Ні, люба, не думаю, що в них таке є, — я підтримала її жарт. — Тут лише розмазані по тарілках шмарклі.

— Та як ви смієте? — зашипів ображений чоловік. — Демонські…

Договорити йому я не дозволила. Просунула руку крізь ґрати й з розмаху вдарила по підносу. Тарілки злетіли вгору, а невідома речовина, що була в них — явно виведена в біолабораторіях, — замастила незнайомця з голови до ніг. І щось підказує мені, мерзотній пиці теж дісталося.

Пацючок усередині мене радісно потер лапки. Не одним божевіллям Отрути повнився мій внутрішній світ.

— Та я тебе зараз… — він замахав перед моїм обличчям кулаком. — Ім’я своє забудеш!

— Ага, — мугикнула я, заливаючись сміхом. — Боюся тебе так, що аж піджилки трясуться. Зайди всередину — й поговоримо, — підморгнула, відходячи на безпечну відстань від ґрат.

— Ну тримайся, відьмо!

Незнайомець запхнув руку до кишені. Діставши зв’язку ключів, роздратовано покрутив її перед носом і, переможно гмикнувши, підчепив тонкий ключ з іржавими зубцями.

Ох і весело буде…